​Дерево тримається корінням, а людина - сім’єю

02.02.21 10:00

Коли заходиш на затишне та охайне подвір’я родини Юрія та Ніни Рябухи, бачиш збудований добротний будинок та господарські будови, посаджені дерева та виноград, вдихаєш пахощі квітів та свіжоспеченого хліба, розумієш, що ці люди добрі та роботящі, а руки у них золоті.

Юрій народився у повоєнному 1947 році на Донеччині у сім’ї фронтовиків, які відбудовували зруйнований Донбас. Мати мала слабке здоров’я, тому сім’я з двома малолітніми синами змушена була переїхати на батьківщину голови родини до села Мошорине. Тут хлопець закінчив одинадцятирічку і на уроках виробничого навчання здобув професію, отримав права водія.

Відразу почав працювати у колгоспі шофером на вантажній машині. Згодом був призваний до лав армії, служив у ракетних військах стратегічного призначення, а після демобілізації знов працював у рідному колгоспі.

Юнак добре зарекомендував себе: самостійний, відповідальний, любив свою справу, знався у механізмах та техніці, вмів знаходити спільну мову з людьми. Ці якості характеру помітили керівники колгоспу і направили Юрія на навчання до Кіровоградського інституту сільськогосподарського машинобудування. Навчання давалось легко, бо був наполегливим і мав міцні знання з шкільних предметів.

На канікулах працював у колгоспі, допомагав господарству збирати врожай і заробляв копійчину на власні потреби. Після закінчення вищого учбового закладу юнак приїхав до рідного колгоспу, спочатку працював інженером по ремонту, а потім головним інженером. Юрія Яковича поважали і цінували за толерантність виваженість у прийнятті рішень, професіоналізм і досконале знання техніки, за те що не цурався будь-якої роботи, допомагаючи трактористам, шоферам лагодити механізми.

Та найважчим періодом у житті чоловіка був час, коли довелося брати участь у ліквідації аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Очевидно, це підірвало здоров’я чоловіка, тож на пенсію він вийшов передчасно через втрату працездатності. Але, не зважаючи на це, залишається енергійним та працелюбним. Та як же інакше, у селі жити і не працювати неможливо.

Разом з Юрієм Яковичем пліч-о-пліч уже 43 роки крокує дорогою життя його дружина Ніна Григорівна. Він часто згадує як зустрів молоду, бідову дівчину, полюбив її, взяв за дружину. Чому бідову? Та тому, що виросла вона без батька і до заміжжя їй випало скільки випробувань, що вистачило б на десятьох.

З малечку довелось допомагати матері по господарству, на фермі, доглядати брата, а після закінчення восьмого класу самостійно пішла відгодовувати групу телят. П’ятнадцятирічна дівчина нарівні з дорослими майже всю роботу виконувала вручну: роздавала їжу, носила воду, вичищала. Найтяжче, це було щодня вставати о 4 годині ранку і по багнюці долати шлях до ферми. Не дивно, що не витримала молода дівчина непосильних випробувань і пішла вчитися на маляра–штукатура.

Після закінчення училища працювала три роки у портовому місті Одесі. Та не прижилась у місті. Зрозумівши, що на роду їй написано жити в селі, повернулась і погоджувалась на будь-яку роботу: нянею у дитячому садочку, диспетчером, сапала буряки, останні роки працювала вагарем на току.

Багато випробувань випало на долю Ніни Григорівни, та вона не скаржиться і щодня дякує долі за те, що послала їй люблячого та доброго чоловіка. Характери у них різні, але завжди уміли знаходити компроміси. Разом вирішували всі життєві проблеми, знаходили вихід зі скрутних становищ. Власноруч збудували будинок, виховали гарних доньок, які стали медичними сестрами, бо їх покликання рятувати життя людям.

Зараз подружжя турбується про онуків, для яких дідусь став вихователем, вчителем, наставником, а бабуня - порадником і берегинею. Юрій Якович освоїв Інтернет. Знаходячи цікаві новинки, впроваджує у своєму господарстві: вирощує нові сорти овочів, виготовляє пристрої до механізмів, майструє з дерева. А Ніна Григорівна - справжня чарівниця на кухні, вміє спекти і зварити. Особливо їй вдається випікати хліб, виходить він запашний, легкий, зі смачною золотою скоринкою.

Витягуючи хлібину з духовки, завжди згадує своє голодне дитинство, як щодня після уроків купувалау сільмазі одну, бо більше не давали в одні руки, сіру хлібину за 16 копійок, а на білу за 20 копійок не було грошей. І несучи її за три кілометри додому, гірко ковтала слину. Часто цей такий смачний та дорогий, хліб був єдиною їжею для сім’ї. Жінка знає ціну хліба і знає, що добро завжди повертається сторицею, тому щедро пригощає сусідів, подруг, знайомих аби ніхто не залишився голодним і бажає, щоб їх життя було таким же пишним, як святий хліб.

Односельці завжди бажають цій родині жити при здоров’ї, в мирі та злагоді. А їхнє подвір’я на вулиці Сонячній зігріває сяйво добра та любові.

авторка - Наталія КОНДРАТЕНКО



Коментарі

Ще нема коментарів до цього матеріалу. Будьте першим!
Напишіть ваш коментар
Коментар: