Навіть ворогу не побажаєш такого
Мама. Скільки ніжності у цьому слові. Це найрідніша, найкраща людина у світі. Для кожної дитини вона є взірцем, першим порадником, найвірнішим другом. Матері завжди віддають нам все найкраще, вони хочуть, щоб ми, їхні діти, жили у достатку, не знали горя. У своїх молитвах вони благають Богородицю послати нам щастя, добробут, здоров’я.
На жаль, зараз у нашій країні тяжка ситуація. Сотні, тисячі чоловіків стали на захист своєї Батьківщини. Взявши до рук зброю, вони ідуть у бій, з якого, на превеликий смуток, багато хто не повертається живим. Серце щемить від цього, а особливо боляче, коли на кладовищі спочиває молодий солдат, а його ненька ходить до нього на могилу, приносить квіти і, не стримуючи свого болю, ридає, бо її кровинка більше ніколи не прийде до неї, не обійме, не підтримає, не запросить до себе на весілля, не подарує онучат. Господи, навіть ворогу не побажаєш такого.
Галина Андріївна Ярмошевич, жителька села Саблине, виховала трьох синів Олександра, Анатолія та Віктора. Близнюки Анатолій та Віктор народилися в день Перемоги 9 травня 1970 року і мабуть на роду було написано стати на захист Батьківщини.
Коли Анатолія у 2014 році призвали в зону АТО, Віктор сказав, що вони з братом нероздільні, народилися в один день, тож і по життю повинні йти разом. Він добровольцем записався до батальйону «Донбас», пізніше перейшов до Збройних сил України, був військовослужбовцем 55-ї окремої артилерійської бригади. Обоє з синів були командирами і знаходилися на відстані у межах 50 кілометрів один від одного. Але ворожа куля назавжди розділила братів, вирвавши Віктора з кола рідних. 21 квітня 2015 року Віктор зазнав поранення у результаті нападу з використанням ручної вогнепальної зброї у місті Димитрів Донецької області, помер у місті Красноармійськ.
Анатолій ще шість з половиною років перебував у зоні АТО, теж зазнав поранення, але залишився живим. Переніс дві складні операції, ампутували одну легеню.
- Всі троє синів закінчили Володимирівську загальноосвітню школу, - згадує Галина Андріївна щасливі роки дитинства та юності своїх дітей. - Анатолій зразу ж після школи одружився, має троє дітей – сина та двох доньок, має вже й онуків. Війна розлучила його із сім’єю, дружина після 30 років подружнього життя подала на розлучення. На даний час Анатолій проживає у Києві.
Віктор так і не одружився, після служби в армії, служив у лінійному відділі на станції Знам'янка Одеської залізниці. Був помічником оперуповноваженого відділення карного розшуку, інспектором патрульної служби взводу міліції громадського відділу. Нагороджений медалями «За сумлінну службу» III та II ступенів, 32-ма відомчими заохоченнями. Після 20 років служби в органах внутрішніх справ вийшов на відпочинок.
Тяжко навіть передати, що я переживала коли сини були в зоні АТО, а звістка про загибель Віті стала немов грім серед ясного неба. Гарним сином був, дуже схожий на свого батька, такий же добрий і щирий, завжди мені допомагав. Зробив добротний ремонт у будинку. Говорив: «Мамо, повернуся додому проведу тобі воду», але не склалося. Скільки б всього він міг зробити, але не судилося. Не дай Боже комусь з батьків хоронити своїх дітей!
Здійснила мрію мого сина місцева влада, дякуючи їм, маю свою свердловину. А то доводилося по воду ходити за 300 метрів в одну сторону. Відрами не донесеш, бо сил вже не маю, то возила бідонами на возику.
Нелегка доля Галини Андріївни, старший син Олександр одружився на Галині разом виховували двох синів Романа та Олександра. Але у сім’ї трапилося лихо, Галині всього було 29 років, як вона трагічно загинула. Старшого сина Романа на виховання забрала мама Галини, а молодшого семирічного Сашу виховала Галина Андріївна.
Зараз онуки Олександр та Роман живуть і працюють у Києві, мають вже власні сім’ї. Син Олександр так і не одружився, не зміг покохати іншу жінку. Часто приїжджає до мами, допомагає по господарству.
- Найщасливішими були роки молодості, - розмірковує Галина Андріївна. – Народилася я в селі Стецівці Черкаської області 30 серпня 1942 року, закінчила сім класів. У 20 років я приїхала у село Саблине, влаштувала працювати на ферму дояркою, де й пропрацювала 30 років. Робота дуже подобалася. Тут познайомилася зі своїм чоловіком Йосипом, він був родом із Донецька, а приїхав до нас у село у гості до своєї сестри, так і залишився. Ми не зустрічалися й місяця, коли він запропонував одружитися. Це було кохання, взаєморозуміння і повага. Він був доброю і щирою людиною. Дуже мене любив, жалів, допомагав мені в усьому. Я рано вставала на вранішнє доїння корів, а коли поверталася додому, то чоловік до роботи і по господарству вправиться, і дітей погодує, і до школи збере. На городі все разом робили: і садили, і сапали, і урожай збирали. Важко було коли досить рано тяжка невиліковна хвороба забрала його у мене. Тридцять років разом прожили, лише приємні спогади залишились.
Помер тато, то маму забрала до себе, вже й її немає. Дуже боляче і тяжко втрачати рідних, ніби з ними відходить частинка твоєї душі. Зараз моє щастя в дітях, онуках та правнуках. Щодня прошу, щоб їх доля була довгою і щасливою. А всім жінкам у переддень 8 березня бажаю, щоб кожен день приносив лише радість, щоб рідні завжди були поряд, здоровими і щасливими. І щоб ніхто у житті не зустрічався з бідою.
авторка - Катерина МАТКО
Коментарі
Ще нема коментарів до цього матеріалу. Будьте першим!Що мені дасть реєстрація?