Вхід

Час, на жаль, не лікує

12.03.21 10:00
Новина

Життя Юлії Олександрівни Голої, як і багатьох жінок з усієї Україні, що втратили своїх чоловіків у неоголошеній війні на Сході України, в якийсь момент розділилось на до і після.

Юля втратила коханого чоловіка Віктора у серпні 2014 року. Зростає восьмирічний син Мирослав, на даний час – це її розрада і надія.

- Моє жіноче щастя було досить коротким, - розповідає Юля. – З Віктором познайомилися у міському краєзнавчому музеї, він тоді працював методистом. Я після навчання шукала роботу. Але роботу я не знайшла, а зустріла кохання. Ніколи не вірила, у кохання з першого погляду. Саме того дня, коли наші погляди зустрілися, ми обоє зрозуміли, що якась сила поєднала наші серця. Віктор запропонував мені екскурсію містом, бо я у Знам’янці була вперше. Народилася в Олександрівці. Віктор дуже був розумною і начитаною людиною, добре знав історію свого рідного краю. Любив Україну і пишався тим, що тут народився. Багато зробив для рідного міста та Знам’янського району, зокрема започаткував більше десяти туристичних маршрутів; створив низку рекламно–туристичних буклетів присвячених археології, Чорному лісу, пам’ятці природи Чорне Озеро, героїчним подіям Холодноярської Республіки, партизанському рухові Чорного лісу.

Багато мені розповідав про історію козацького села Мошорине, якими історичними пам’ятками славляться інші села, тепер Суботцівської та Дмитрівської громад. Багато знав про історію свого роду. Віктор був людиною товариською, відкритою у спілкуванні, заряджав оточуючих позитивною енергією.

Через чотири місяці нашого знайомства він запропонував одружитися. У 2012 році народилася наша маленька сім’я, а в 2013 році народився син Мирослав. Прекрасно і щиро складалося особисте життя, нам було комфортно разом, кожен наш день був переповнений радістю та щастям, яке тривало недовго. Коли почали відбуватися військові дії в Україні, Віктор не знаходив собі місця. Він був патріотом своєї Держави, в прямому розумінні цього слова. Мав тверду принципову політичну позицію, і завжди відстоював її. Він мріяв про новітню Україну з високою правовою культурою громадян, з досконалим законодавством, з вихованням громадян змалку у патріотичному дусі.

Я тоді навіть не могла уявити про всю серйозність і якими трагічними наслідками може для мене стати його рішення – йти на захист своєї Батьківщини. Тричі рвався на військову службу, але йому відмовляли. А у травні 2014 року Віктор вступив добровольцем до Збройних Сил України, здобув військову спеціальність стрільця зенітно-артилерійської установки. Його зарахували у 42-й Кіровоградський батальйон територіальної оборони України. Всього два з половиною місяця Віктор був на передовій, у складі частин охорони аеродрому у Краматорську. Свій останній бій Віктор прийняв в районі міста Дебальцеве Донецької області 28 серпня 2014 року. Зенітно-артилерійська установка замикала військову колону. Потрапили у засіку сепаратистів. Водій установки був вбитий снайпером. Віктор з товаришем Сергієм з Кривого Рогу відкрили відсічний вогонь і випустили по ворогу більше 200 снарядів. Цим вони дали можливість колоні перегрупуватися і залишить небезпечний район.

Ось так моє життя війна перекреслила на до і після. Вже 6,5 років немає поруч коханого чоловіка, залишилися лише спогади і біль у серці. Говорять, що час лікує, на жаль, час не полегшує біль втрати.

Держава забезпечила житлом. На даний час не працюю, хоч маю спеціальність – менеджмент міжнародного туризму. Займаюся вихованням сина Мирослава. Він росте дуже старанним хлопчиком, навчається вже в другому класі. До карантину відвідували гуртки, зараз поки що призупинили тренування. У вільний час люблю вишивати картини, пейзажі квіти. Також подобається в’язати, зокрема виготовляю для себе та сина светри, кофти, шапки та інші речі. З нагоди Міжнародного жіночого дня хочу побажати всім жінка сімейного щастя, і щоб кохані були поряд.


авторка - Катерина МАТКО

Коментарі

Ще нема коментарів до цього матеріалу. Будьте першим!
Напишіть ваш коментар
Коментар:

Епіцентр подій

Свіжі коментарі