Віталіна Шихненко: Від психологині – до старшого стрілка на війні
Від практичної психологині – до старшого стрілка на
війні. Від поранення та реабілітації – до мирного життя. Віталіна Шихненко нині
«працює» матусею, а до цього була практичною психологинею ОНЗ «Богданівська
загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів імені І.Г.Ткаченка», а ще раніше – учасницею
бойових дій в зоні АТО та ООС.
- Віталіно, розпочинаючи інтерв’ю, одразу хотілося б дізнатися, як ви, така молода і тендітна, потрапили в зону АТО? Чи це був ваш вибір, чи було страшно і багато іншого. Але я не буду забігати наперед. Все ж таки будь-яку історію варто починати з самого початку. Тому розкажіть, будь-ласка, де народилися, виросли, навчалися?
- Народилася в місті Сміла, Черкаської області. Прожила там з батьками майже два роки. Потім переїхали в село Богданівку. До 14 років поживала там, закінчила дев’ять класів. Потім поїхала на навчання в Олександрію, вступила до педагогічного коледжу імені Василя Сухомлинського. Закінчила чотири курси і вступила до Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини. Там закінчила бакалаврат, потім магістратуру.
- А як потрапили в зону АТО?
- Батьки у мене військові і, чесно, дуже давно хотілося, але батьки забороняли. Я хотіла навіть вступити до військової академії, але батькам видніше, як то кажуть, сказали – то не моя справа. Там тяжко, не дівчача це справа взагалі. Я хотіла піти у Богданівську військову частину, але мене туди не взяли, сказали, що моя освіта не підходить. Але нічого, шукала далі. Їздила по Кіровоградській області у військкомати – в Олександрію, Знам’янку, Кропивницький, але мене ніде брали.
А тато був прикомандирований до військової частини, 57-ма бригада. Я поїхала до нього, начебто провідати. Взяла з собою всі необхідні документи і пішла на пряму до комбата. Показала свої дипломи, розказала про себе. Сказали почекати, бо мали подумати. А потім зайшла, а мені кажуть – у нас для тебе погана новина. Я засмутилася, думаю все, не візьмуть. А командир каже – ми тебе беремо, ти нам підходиш. І тут все – серце в п’ятки, радість безмежна.
- Ви пройшли спеціальне навчання?
- З військової частини я приїхала вже маючи відношення на руках. Швидко пройшла медогляд і десь через місяць поїхала в учбовий центр. Там навчалася майже чотири місяці. Після цього виїхали в зону АТО, де я пробула майже півтора року. Застала і АТО, і ООС. Із зони вийшли в травні, але влітку ще побули трохи, я отримала поранення і мене списали на задні ряди. Влітку мене звільнили в запас. Тож я повернулася додому. Трішки було реабілітації. Але треба було чимось займатися, а я якраз закінчувала магістратуру. Прийшла до школи практику проходити і треба було там підписувати резолюцію, а директор каже – у нас немає психолога, ви нам просто необхідні. Я усміхнулася, кажу, що не готова. А потім подумала, а чому б ні? Чому не спробувати?
Коли почала працювати, одразу налагодила контакт з дітьми, втягнулася. А коли йшла в декрет, то аж плакала трішки. Хоча зараз, коли гуляю на вулиці, діти бачать мене, біжать, а це приємно. От поки що так.
- У зоні АТО служили по професії – практичним психологом?
- Ні. В зоні АТО я була старшим стрілком.
- Ого! Аж дух перехопило! Від практичної психології до стрілка?
- Ну, ось так я хвацько взялася!
- Страшно було?
- Я ж молода. Адреналін, гаряча кров. Мене скільки разів і батьки відмовляли та й друзі казали, нащо воно тобі треба? А я так довго до цього йшла. Просто не можна було відступати назад. Я думала, що таких, як я більше немає, я повинна. Може колись і було страшно. От, наприклад, як тільки приїхали туди, а там одразу обстріл танків пішов. То, звісно, було страшно. Але це закаляє. Проходить місяць і ти цього навіть не помічаєш. Просто живеш звичайним життям. Думаєш, ну стріляють, ну бахкають, ну може прилетіти щось. Але всі пристосовуються, а люди тим паче.
- Ви з таким неймовірним бажанням рвалися не просто на військову службу, а на війну. Можна запитати, скільки вам років?
- Мені 24. Але, чесно кажучи, я б іще пішла, хоч чоловік і відмовляє. Тут розумієте, справа в тому, що я знаю багато людей, які ходять туди, як заробітчани. Це ні для кого не секрет, всі це знають. Особливо, коли підняли всі ці виплати. Але справа в тому, що коли ти щось робиш, а воно приносить користь, це неймовірні відчуття. Не знаю, може то я така патріотка, а все це колись «повернеться до мене спиною». Але все рівно, сподіваєшся, що може хоч з тебе почнуться якісь зміни.
- Віталіна Олександрівна Шихненко, з нагоди Міжнародного жіночого дня, була нагороджена Почесною грамотою Суботцівської сільської ради. Вітаємо! Дякуємо за патріотизм, мужність та любов до рідної землі!
Записала Ася Цуркан
Коментарі
Ще нема коментарів до цього матеріалу. Будьте першим!Що мені дасть реєстрація?