Лебедина вірність
Жителі села Суботці Андрій та Валентина Дудинець відсвяткували своє золоте весілля - 50 років подружнього життя. Маючи у серці любов, розуміння, терпіння і великий життєвий досвід, ця пара зберегла своє родинне щастя. Вже стали самодостатніми діти, виросли онуки, та підростають правнуки, а подружжя як ніколи відчуває свою єдність.
Цей ювілей називають золотим невипадково. Золото – один із найцінніших та найміцніших металів, який дістається важко і ще важче загартовується. Так і з подружнім життям. Немає нічого ціннішого ніж зміцнена випробуваннями, здобута терпінням, вірністю та любов’я сім’я.
Михайло Андрійович народився на Закарпатті у багатодітній родині, а в 1970 році приїхав з будівельною бригадою до села Милова Балка Казарнянської сільської ради, будували приміщення для ферми. Там і зустрів свою долю Валентину, вона працювала дояркою.
- Валентина гарна, зі щирою посмішкою та добрим серцем відразу ж запала мені в душу, - згадує перше знайомство Михайло Андрійович. - Є така мудрість: «Щоб дізнатися, де живе твоє серце, зверни увагу, де блукає твій розум». Я відразу зрозумів, що де б я не був, що б не робив, а думками завжди був поряд з Валентиною. Наважився і запропонував одружитися. Вона погодилася. І я дякую долі, що вона познайомила мене з Валентиною. Я уже п’ять років як повністю втратив зір, і моєю підтримкою і опорю є моя люба дружина. На її плечі лягло досить багато роботи, бо незрячій людині важко самому собі дати раду, не говорячи про те, щоб їй чимось допомогти по господарству. Але вона життєрадісна, встигає і на чималенькому городі, трохи більше гектара; і їсти приготувати, і будинок упорядкувати, ще й мені увагу приділити. Щовечора читаємені новини, життєві історії та розповідає що відбувається у селі та у великому світі.
Колись разом трудилися на добробут своєї сім’ї. У 1970 році переїхали до села Суботці, влаштувалися на роботу, і в травні 1971 року одружилися.
Михайло Андрійович працював столяром, а Валентина Микитівна дояркою. У колгоспі купували будівельні матеріали та власноручно збудували будинок. Виховали трьох дітей: Віктора, Наталію та Оксану, мають вже четверо онуків та двох правнучок.
Фізично важко працювали. На роботі Валентина проводила дуже багато часу, бо навантаження на кожну доярку було велике. Вставала в три години, бо в п’ять уже було вранішнє доїння. А до цього часу потрібно було підготувати групу корів. Ясла потрібно було вичистити, щоб свіжими кормами наповнити, напоїти худобу, підготувати бідони для молока, подоїти корів, здати молоко. Потім поспішала додому, щоб виконати домашню роботу. На дванадцяту годину знову йшла на ферму: обходила своїх корівок і поверталася додому. На сімнадцяту годину знову бігла на ферму: годувати, чистити, доїти, здавати молоко, мити бідони… Так у важкій щоденній праці минали день за днем, місяць за місяцем, без вихідних і свят. Але праця не була даремною, корови віддячували за старання і турботу: надої молока були досить високими. А ще по мимо роботи у колгоспі давали на просапку ділянки цукрових буряків, тож не відмовлялися, бо то був додатковий заробіток. Діти теж допомагали і буряк сапати і мамі на фермі, і біля телят.
Андрій Михайлович та Валентина Микитівна вважають, що секрет щасливої сім’ї у взаєморозумінні та взаємоповазі один до одного. Адже в житті, як на довгій ниві, різні життєві ситуації доводилося долати, вирішувати різні питання, але разом, у мирі та любові й до цього часу вирішують всі питання, разом радіють новому дню та згадують роки молодості, перші зустрічі, перші поцілунки і перші дні сімейного життя; як ростили та виховували дітей і дали їм дорогу у самостійне життя і дякують Богу, що поєднав їх долі.
авторка - Катерина МАТКО
Коментарі
Ще нема коментарів до цього матеріалу. Будьте першим!Що мені дасть реєстрація?