Старовинну українську хату відтворили у музеї села Мошорине
28.07.21 10:00
Як виглядала всередині старовинна українська хата, можна побачити в музеї села Мошориного Суботцівської сільської ради Кропивницького району Кіровоградської області.
Тут є автентичні посуд, меблі й інструменти, якими українці користувалися в минулому й позаминулому століттях. Це все для музею приносили люди, які живуть у цьому ж селі, розповідає вчителька історії, директорка опорного навчального закладу “Мошоринська загальноосвітня школа 1-3 ступенів” Наталя Димешко.
Старовинна українська хата – це одна з двох кімнат музею, який існує при місцевій школі, розповідає директорка Наталя Димешко. Музей розташований на другому поверсі навчального закладу і має етнографічне й військове відділення. За словами директорки, спочатку в 1993 році відкрили кімнату народознавства. “Учителі й учні вели пошукову краєзнавчо-етнографічну роботу під керівництвом Сергія Токаря і зібрали близько півтисячі експонатів”. За кілька років в школі з’явилася кімната бойової слави.
А в 2005 році обидві кімнати об’єдналися і вже отримали статус громадського музею. Зараз він має назву “Музей історії села Мошориного”. У музеї більше тисячі експонатів. Кількість щороку зростає, розповідає Наталя Димешко. “Люди приносять й приносять”.
А в 2005 році обидві кімнати об’єдналися і вже отримали статус громадського музею. Зараз він має назву “Музей історії села Мошориного”. У музеї більше тисячі експонатів. Кількість щороку зростає, розповідає Наталя Димешко. “Люди приносять й приносять”.
У музеї повністю відтворили інтер’єр старовинної української хати. На найпомітнішому місці розмістили українську піч. За словами історикині, в українських оселях місцем для печі був внутрішній кут з боку вхідних дверей.
Мисник з посудом у музеї розташували праворуч від дверей. По діагоналі від печі облаштували парадний кут (покуть) – місце для ікон і вишитих рушників. Під божником поставили стіл зі скатертиною і скриню зі святковим одягом.
Поряд у музеї можна побачити й інші меблі: лави, ослони, скрині, колиску для дитини. З решти предметів, звичних для української хати, є ночви, бочка, мірка, хлібна діжа, решето, сито, рубель для прасування, коромисло, плетені вироби з кори й лози – кошики й корзини.
Мисник з посудом у музеї розташували праворуч від дверей. По діагоналі від печі облаштували парадний кут (покуть) – місце для ікон і вишитих рушників. Під божником поставили стіл зі скатертиною і скриню зі святковим одягом.
Поряд у музеї можна побачити й інші меблі: лави, ослони, скрині, колиску для дитини. З решти предметів, звичних для української хати, є ночви, бочка, мірка, хлібна діжа, решето, сито, рубель для прасування, коромисло, плетені вироби з кори й лози – кошики й корзини.
Представлене і сільськогосподарське знаряддя: серп, ціп, зернотерка, ручний млин і ярмо для волів.
Усі речі автентичні. Свого часу їх справді використовували в родинах. Винятком є піч. Це імітація, каже Наталя Димешко. Приміщення школи нове, тому основи у вигляді старовинного опалення чи його залишків для облаштування печі не знайшлося.
За словами Наталі Димешко, при відтворенні хати спробували витримати основні традиції. Якщо десь і є похибка, то через брак місця.
У музеї зберігається близько п’ятдесяти рушників, розповідає Наталя Димешко. Серед них є більш ніж столітні. На деяких уже вицвіли фарби. “Є рушник з льону. Він ще сірий, нічим не вибілений, і загалом виглядає блідо. Нитки не чорні, а вже сірі”. Є й зовсім нові – з вказівкою на конкретний рік з 90-х чи 2000-х. За словами Наталі Димешко, це спадок від випускників минулих років. Ідея належить Сергієві Токарю, з якого і почалася в 90-х роках етнографічна робота в школі. “Він започаткував традицію, щоб кожен 11 клас на згадку про себе залишав рушник”.
Також у музеї можна побачити смугасті доріжки. Їх раніше ткали зі смужок – деружок, які різали зі старого одягу. У музеї є верстат для виготовлення таких ряднинок. Він діючий, і на ньому можна виткати виріб. Для обробки волокна з конопель та льону є гребінки, веретено й прядка.
У Мошориному в минулих століттях процвітало гончарство. Наталя Димешко каже: зустрічала в документах згадку про те, що колись в селі жили 80 гончарів. Останній з них помер у 1949 році. Зараз час від часу місцеві жителі знаходять в землі горни для випалювання глечиків. “У мене на городі також знайшли залишки чогось, схожого на гончарську піч. І там не було вказівки на хату чи якусь іншу будову. Швидше за все, печі в гончарів розташовувалися окремо на вулиці, щоб можна було вижарювати глечики”.
Окрім цього, каже Наталя Димешко, у землі місцеві жителі часто знаходять черепки посуду. А в музей приносять глечики, макітри й інший посуд, який знаходять удома. “Зрозуміло, що це виробництво місцевих гончарів”.
Багато експонатів приносять діти, розповідає Наталя Димешко. За її словами, школярі починають вивчати історію, ідуть до музею і там, розглядаючи експонати, згадують, що вони щось схоже бачили в себе вдома. “Кожен говорить: “Я вам принесу”. Я кажу: “Приносьте, але запитайте батьків, чи не потрібні ці речі. Викидати не треба. Краще принесіть сюди. І так відбувається щороку”.
За словами Наталі Димешко, багато предметів принесли торішні випускники школи. Один з юнаків передав музею власну колекцію речей на військову тематику (відстріляні гільзи і каска часів Другої світової): він їх колекціонував і обмінював упродовж років. “Він сказав:”Хай це буде в музеї. Розповідатимете, що я приніс”. Було дуже приємно це чути”.
Текст: Ірина Куницька, Вікторія Волошаненко
Також у музеї можна побачити смугасті доріжки. Їх раніше ткали зі смужок – деружок, які різали зі старого одягу. У музеї є верстат для виготовлення таких ряднинок. Він діючий, і на ньому можна виткати виріб. Для обробки волокна з конопель та льону є гребінки, веретено й прядка.
У Мошориному в минулих століттях процвітало гончарство. Наталя Димешко каже: зустрічала в документах згадку про те, що колись в селі жили 80 гончарів. Останній з них помер у 1949 році. Зараз час від часу місцеві жителі знаходять в землі горни для випалювання глечиків. “У мене на городі також знайшли залишки чогось, схожого на гончарську піч. І там не було вказівки на хату чи якусь іншу будову. Швидше за все, печі в гончарів розташовувалися окремо на вулиці, щоб можна було вижарювати глечики”.
Окрім цього, каже Наталя Димешко, у землі місцеві жителі часто знаходять черепки посуду. А в музей приносять глечики, макітри й інший посуд, який знаходять удома. “Зрозуміло, що це виробництво місцевих гончарів”.
Багато експонатів приносять діти, розповідає Наталя Димешко. За її словами, школярі починають вивчати історію, ідуть до музею і там, розглядаючи експонати, згадують, що вони щось схоже бачили в себе вдома. “Кожен говорить: “Я вам принесу”. Я кажу: “Приносьте, але запитайте батьків, чи не потрібні ці речі. Викидати не треба. Краще принесіть сюди. І так відбувається щороку”.
За словами Наталі Димешко, багато предметів принесли торішні випускники школи. Один з юнаків передав музею власну колекцію речей на військову тематику (відстріляні гільзи і каска часів Другої світової): він їх колекціонував і обмінював упродовж років. “Він сказав:”Хай це буде в музеї. Розповідатимете, що я приніс”. Було дуже приємно це чути”.
Священик, який викладав в школі християнську етику, приніс ярмо, у яке запрягали волів. Він його знайшов на подвір’ї будинку, який купив. В іншої родини, яка теж придбала житло і викидала непотрібні речі, уже сама Наталя Димешко попросила бочку для соління. “Щоправда, бочка без дна, але ми все одно тепер маємо уявлення про неї”. Учитель історії сусідньої школи знайшов частину від рала в себе на городі і приніс у мошоринський музей. Мірило для продуктів (діжку з ручкою) і ручний млин віддала місцева жителька.
За словами Наталі Димешко, люди діляться з музеєм тим, що зберігалося в родинах упродовж поколінь. “Є довіра до музею. Усі бачать, що воно залишається в нас і нікуди не дівається. Ми нічого не викидаємо. Навпаки, все робимо для того, щоб примножити”.
Текст: Ірина Куницька, Вікторія Волошаненко
Джерело: Суспільне Кропивницький
Коментарі
Ще нема коментарів до цього матеріалу. Будьте першим!Що мені дасть реєстрація?