Анжела Кіслінська: Коли робота – це стиль життя!
Керівники Будинків культури в територіальних громадах – це люди, які вміють співати, танцювати, грати в театральних постановках та організовувати різноманітні свята. Це ентузіасти, які дбають про розвиток культури у селі, не втрачають оптимізму, маючи не достатню матеріальну базу, адже розуміють, що наповнення дозвілля є важливою складовою у розвитку кожної території.
З особливим трепетом до своєї роботи ставиться Анжела Кіслінська, керівниця Мошоринського сільського будинку культури. Цього року з рук легендарної української співачки Ніни Матвієнко вона отримала посвідчення про присвоєння звання Заслужений діяч естрадного мистецтва України.
- Ні, такого я не очікувала, а відтак була розчулена до глибини душі. Відбулося це у місті Сміла, 20 серпня. Нас з дітками запросили взяти участь в пам’ятній ході до Дня захисників України. На концерт у місцевому Палаці культури виступала Ніна Матвієнко. Для мене взагалі просто бути разом на одній сцені зі своїм кумиром та ще й сфотографуватися з нею, це вже щастя. А тут раптом оголосили про присвоєння мені звання – Заслужений діяч естрадного мистецтва України. Коли медаль і посвідчення мені вручила Ніна Матвієнко, я розплакалася, емоції стримати просто не вдалося.
- У нас працюють п’ятеро осіб. Є не тільки хореографічний гурток для дітей та юнацтва. Наш художній керівник, Людмила Анатоліївна Яцишина, займається аматорським вокальним жіночим ансамблем «Степівчанка». А молода спеціалістка, Юлія Вікторівна Косяченко, опікується солістами та керує гуртком Yang Stars (Юні зірки). А на громадських засадах займається молодіжним театральним колективом «Драйв». Працює у нас і технічний персонал. Беручи на роботу в Будинок культури, я завжди пояснюю працівникам – розумієте, ми будемо працювати у мистецькій сфері, тому не зможемо виконувати чітко прописані обов’язки, що вказані у наших посадових інструкціях. Ми тут всі творчі люди – коли треба, затанцюємо, коли треба – заспіваємо чи зіграємо в театральному жанрі. Що стосується особисто мене, то я очолюю не лише аматорський хореографічний колектив «Angi-go», а ще й аматорський театр малих форм «Ми такі кльові».
А техперсонал у нас взагалі позаштатно ще й «умілі ручки». Всі декорації виготовляємо самостійно і обов’язково разом. У нас дуже творчий дружний колектив. Треба вийти на суботник, виходимо. До заходів готуємося заздалегідь і разом.
- Звичайно. І староста наш сільський, і голова нашої територіальної громади активно цікавляться нашим життям, нашими потребами та інтересами. Всі разом ми робимо все для того, щоб наш сільський Будинок культури «звучав», адже Мошорине – це село гідне, історичне, козацьке. Недарма тут проживав відомий філософ, поет, пісняр Семен Климовський. Саме тут була написана пісня «Їхав козак за Дунай». Є у нас в селі пам’ятник, на його честь встановлений, а у Васиному пам’ятний знак.
- Не тільки школярі, хоча після уроків саме вони одразу біжать до нас. Ми маємо ненормований графік роботи, адже розуміючи, що таке школа. У дітей різне навантаження, тому ділимо їх на вікові категорії: 4-7, 8-11, 11-16 років і старші, це молодь – 17-23 роки. Батькам теж не просто, бо всі на роботі до 17 години, а в когось позмінна робота, то ми виходимо на вихідні і працюємо з дітками. Намагаємося завжди йти назустріч людям. Бо, якщо поставити рамки і впертися, діалогу не буде ні з батьками, ні з дітьми. Тому, завжди шукаємо компроміси, щоб був результат. Прислухаємося до побажань молоді, привчаємо їх до культури поведінки. Самі діти нам у цьому допомагають. Коли в селі загальне свято, вони стають разом з нами і допомагають з прибиранням території, слідкують, щоб ніхто не смітив. Таке дуже рідко в наш час зустрінеш, щоб самі діти проявляли ініціативу, вони вчать один одного берегти чистоту. Загалом культурне життя у нас вирує.
- Пані Анжело, а як на рахунок хореографії? Чи мають діти можливість брати участь у постановках, вносити якісь свої пропозиції?
- У нас завжди є діалог. Діти мають можуть пропонувати рухи, які їм подобаються. Завжди шукаємо компроміс. Оскільки хореографічний гурток багатопрофільний, вони завжди знаходять для себе багато цікавого. В нас є бесіди, особливо зі старшими групами, вікова категорія 13-16 років. Разом вирішуємо різні питання – немає такого, що я сказала, значить так має бути.
Коли я починала, дуже важко було переконати дітей, що народний танець є актуальним і завжди гарний. Коли вже ми почали виїздити на виступи, вони самі це побачили. А почали ми виїжджати саме з народними танцями. Тепер вони вже самі питають, який наступний танець будемо вчити, і саме народний. Хоча, у нас багатопрофільна хореографія.
- Поїздок вони завжди дуже чекають. Коли була дистанційка, ми не мали змоги виїздити, тож брали участь у конкурсах дистанційно - ставали на сцену і записували все на камеру. Тоді їм дуже не вистачало «живого» спілкування з глядачем. Перший концерт після дистанційних занять, коли нам дозволили, відбувся у березні цього року. Тоді дозволена була наповненість залу на 50 відсотків. Глядачі сиділи в масках, а діти виступали. Після цього виступу дітей трусило, бо вони відвикли. А от влітку все відновилося, ми мали багато виступів і вони вже так не хвилювалися, набралися знову досвіду.
- Хто вигадав назву для хореографічного гуртка «Angi-go»? І яке інформаційне наповнення вона має?
- Щодо назви, то у нас було все прозоро. У мене є група у Вайбері з дітьми та батьками. Я запропонувала придумати назву. Варіантів було до двох сотень, не знали, який обрати. І один хлопчик сказав: ви ж Анжела Олегівна, давайте ваше ім’я перекладемо, як Angi. Я погодилася, але запропонувала додати якесь об’єднуюче для колективу слово і запропонувала «go» («вперед»). Так і вийшло «Angi-go», тобто «Анжела і компанія вперед».
З цією назвою ми стартували і нам пощастило. Так ми і почали розвиватися. Ця назва за нами закріпилася і допомагає нам. Навіть думки не було про те, щоб її змінити.
- Спочатку в мене був один колектив – 20 дітей, різновікова група. Це безкоштовний гурток, все на громадських засадах. Почалося все з того, що 4,5 роки тому батьки в мене запитали, чи немає у нас танцювального гуртка, от я і вирішила його створити. Рік я позаймалася з метою привчити дітей до хореографії, а не просто до танцю. І було дуже важко. Діти не люблять хореографічні терміни, просили говорити простою мовою, але з часом звикли. Через рік я розділила дітей на дві групи, бо було вже 40 осіб – старша і менша.
А в минулому році зі старшої групи вийшли учасники, які закінчили школу, то наразі 16 осіб у старшій групі, а в середній 18. І з цього року з’явилася ще менша група, 4-7 років – 12 діток.
- Вихованці з різних груп не ревнують вас один до одного?
- Вони дуже ревнують один до одного, іноді питають, чому в іншої групи кращий танець, так їм здається. А до занять з кожною групою я готуюся окремо. Але є у нас і спільні танцювальні постановки.
- Щодо костюмів, то раніше нам багато допомагала Мошоринська сільська рада. Не обходилося і без нашого основного спонсора – фермерського господарства «РОС Агро», керівник Роман Моцний. Вони багато допомагають в усьому. Були закуплені і народні костюми в українському стилі, а також іспанські. Якщо одні костюми фінансують спонсори, то наступні – батьки. І в цьому напрямку проблем немає, батьки все розуміють і завжди йдуть на контакт. Батьки хочуть, щоб діти розвивалися. Нині навіть конкурси всі платні, безкоштовних практично немає. Тож, якщо ми беремося за участь, то батьки скидаються.
- Що скажете про приміщення Будинку культури, в якому воно стані?
- Будинок культури – це окреме двоповерхове приміщення. Потребує капітального ремонту, але, за період роботи при сільській раді, вже перекрито дах, зроблено капітальний ремонт у двох кабінетах – методичному і в хореографічному залі. Була закуплена оргтехніка, меблі. Для розвитку і роботи культури в нас є все необхідне. У 2019 році, як була ще сільська рада, замовили і виготовили проектно-кошторисну документацію на капітальний ремонт приміщення. Є розроблений проект, вартістю 8 мільйонів. У нас велика глядацька зала на 400 посадочних місць. На даний час, розпочалися роботи по встановленню тепла. Поступово приміщення ремонтуємося, що дуже радує. Перший поверх наразі в, більш-менш, нормальному стані, другий потребує масштабнішого ремонту, там стіни грибок поїв, коли був старий дах. Але найбільші витрати будуть пов’язані з глядацькою залою. Там дуже великі вікна, навіть стільці не мінялися більше 50-ти років.
- Пані Анжело, а про себе розкажіть. Звідки така любов до мистецтва?
- У мене тато і мами були митцями. Закінчили технікум цукрової промисловості і їх прислали сюди на роботу. У Володимирівці був цукровий комбінат. А взагалі вони навчалися у Полтавській області і вже там тато грав у ансамблі, а мама співала. Там вони і познайомилися. Отак і вийшло, що з малечку я росла на сцені, у мене було закулісне життя. І діти мої також за кулісами росли, я мама трьох дітей, трьох дівчаток. Найстарша вже отримала бакалавра педагогічного університету імені Винниченка, нині навчається у магістратурі і вже там працює. Середня донька в 9-му класі при Мошоринській школі, а найменша пішла цього року в перший клас. Мій чоловік, мій Ігор – є моя душа і віддушина. Мій головний критик і спонсор. Це не просто моя опора, це мої крила.
Записала Ася Цуркан, фото надала героїня розповіді
Коментарі
Ще нема коментарів до цього матеріалу. Будьте першим!Що мені дасть реєстрація?