Отець Іван Проць: «Найбільший храм маємо будувати в людських душах»
Коли в селі є церква, громада має місце для загальної молитви, там кожен
має можливість знайти спокій та душевну гармонію. Для цього не обов’язково
будувати великі храми, головне зберегти духовність і передати її наступним
поколінням.
- Пане Іване, розкажіть про церкву у Володимирівці? Як вона була створена?
- У селі Володимирівка церкви взагалі не було, як такої. А що таке церква? Найперше – це люди, душі, про які священники мають дбати. І кожна людина, яка вірує в Бога, кожен, хто визнає себе християнином, мусить бути завжди в лоні церкви, тої чи іншої. На сьогодні є дуже багато церков. Так, для нашої української греко-католицької церкви випало, у цей момент, і безпосередньо на мене, щоби я був у селі Володимирівка. В селі, в якому ніколи не було храму, люди деінде шукали не тільки освячення паски і води, але і просто якогось доброго слова, поради в заняттях з дітьми. Це є так важливо, щоб церква була не тільки для того, щоб освятити, охрестити чи навіть похоронити. Церква, в особі священника, повинна жити разом з людьми.
І так від 2008-го року місцеві люди захотіли, щоби була в них українська греко-католицька церква. Я, закінчивши Чернівецький Національний університет, а пізніше ще будучи в Тернопільській Вищій духовній семінарії, був спроваджений Єпископом Одеським сюди, до села Володимирівка. 6 січня я приїхав, на самий Святвечір і ми молилися у пристосованому приміщенні, де молимося і по сьогоднішній день. Це приміщення місцевого Будинку культури. І так, з тих часів, практично жодної неділі ми не пропустили, жодного моменту чи служби. Потім громаду зареєстрували і всі ці роки я тут, з цими людьми так і молимося.
- Маємо земельну ділянку, куди вже завезли блоки для будівництва. Але нині сконцентрувалися на Знам’янці, там добудовуємо храм, бо там теж маємо парафію. А тепер будемо трохи більше працювати, щоби хоч невеличкий храм був у селі Володимирівка.
- Кажуть, що християнську церкву треба будувати сім років. А чи є якісь терміни для греко-католицьких храмів?
- Немає такого періоду. Скажу вам це, як викладач релігієзнавчих дисциплін, а я вивчав різні релігії, в тому числі, і православ’я – українське та російське, іудаїзм, буддизм. Закінчивши університет, здобув не тільки богословську освіту, а й став викладачем релігієзнавчих дисциплін. Тобто, різні науки вивчав. Але немає ніде такого написано, що храм треба будувати сім років. Храм можна будувати навіть без коштів, адже початок будівництва храму відбувається у людських душах, у молоді, в дітях. Щоб їм заложити найбільшу духовність. Бо що сьогодні робиться з тією молоддю, яка стає батьками? Вони навіть не передають частинку духовності, а радше уникають цього. А що ж наступні покоління можуть передати далі?
- В Знам’янці ми почали будівництво у 2013-му році. У Володимирівці теж почали, але зрозуміли, що за проектом, який є, не підемо. За рішенням парафіяльної ради, хочемо збудувати менший храм. Ми стараємося найбільший храм збудувати в людських душах, а той храм, на землі, збудується. Найголовніше, щоб ми могли для когось ті храми будувати, щоб вони потім не були закриті, щоби були відкриті для всіх. От що є головним. Храм можна збудувати за рік, а можна цілих 20 будувати.
- Чи активні ваші прихожани?
- Дуже! Вони молодці. У кожного свої обставини, кожен по-різному приходить до нас, але відвідують молитви, особливо в недільний час. Завжди у Володимирівці, о 8 годині, є служба і люди приходять. Але кількості називати я би не хотів, бо у всіх своє життя, але обов’язок кожного християнина – раз в неділю піти до храму. Сьомий день присвятити Богові. Це є дуже важливо. Господь будував цей світ, 6 днів працював, а на сьомий відпочивав. Так само і ми йому належне повинні віддати на те, щоб отримати ласку, спокій душі. Якщо спокій у душі, то подякувати, якщо якась тривога – то попросити.
- Ми співпрацюємо дуже гарно, нам ніхто і ніщо не заважає. Ми маємо спільні суботники, разом озеленюємо території, наша церква завжди долучається, ніколи не стоїмо осторонь. У нас прекрасна співпраця і я цьому дуже радий.
- Пане Іване, ви родом і з Західної України? Які у вас враження від Кіровоградщини?
- Почну з перших вражень від Кіровоградщини. Це є область найдальша від усіх кордонів. Я не знав, чи потраплю саме сюди. У 2008 році, перед Різдвом, Єпископ запитав: куди хочеш іти? Моя відповідь була проста: Владико, куди направите мене, там і буду. Можливо на Керч, на місто, або на Кіровоградщину, в село. Служіння Богові одне – що там, що там. Не важливо де. У мене була дружина, дітей ще не було. І таким чином, ми потрапили сюди. Дружина теж із Західної України – з Тернопільщини, я з Львівщини, обоє ми із сіл. Так що, будь якої фізичної роботи не боїмося. Я закінчив Давидовицьку школу, є таке село Давидовичі, Городоцького району, це майже 60 км від польської границі. Разом з дружиною закінчили Чернівецький університет. Я філософсько-теологічний факультет. А потім вступив до Тернопільської духовної семінарії. Здобув дві вищі освіти – богословську і державного зразка, як викладач рілігієзнавчих дисциплін. Потім Єпископ Одеський, Владика Василь Івасюк мені дав Грамоту керування на опіку до села Володимирівка. І так я з того часу тут. Не сиджу на місці. У кожній області розвиток проходив з часом і наша область віддалена від всіх кордонів, але в самому сердечку. Але це центр України, тут теж потрібно розвивати духовність.
- Так. Є таке. Я не хотів би це критикувати, а радше підтримати. Традиція, яка живе 40-50 років, може перейти в закон. Дуже гарна традиція, коли тут носять вечерю. На Західній Україні, якщо порівнювати дві вечері, це відбувається по-іншому. Більша увага приділяється духовній стороні. Коли люди збираються, особливо похресники, і своїм хресним несуть вечерю – це є повага найперше до своїх батьків. Це є такий прояв. На Західній Україні цього немає. Хресні просто приїжджають, або похресники до батьків у свята. А тут зовсім не так. Вже і я маю тут похресників. Моя похресниця теж приходить до мене. Тут традиційно так склалося. В кожному регіоні є свої традиції. Це родинні гуртування, таке виховання дітей. На Західній Україні, в Святвечір все відбувається для сім’ї – готуються пісні страви, а вечеря починається з молитов. Так історично склалося. Але тут важлива духовна сторона, бо це не просто вечеря у це надвечір’я, коли має народитися Ісус Христос.
- У дуже простому: літній табір – все. Ура! Мені подобається формат, коли діти в наметах. Але це треба контролювати погоду. Табори – важлива частина виховання. Коли ми з літьми десь під лісом, завжди беремо з собою генератор для світла, капличку – окремий намет, щоб молитися з дітьми. До нас приїжджають семінаристи на практику. Або хтось з християнських громадських організацій, хлопці і дівчата, які проводять ці табори. Моє діло – зорганізувати, згуртувати дітей. Іноді проводимо разом з батьками, різний формат буває. Іноді діти вдома ночують, іноді в наметах. Зараз маємо два роки пандемії, то ми це зупинили, не хочеться ризику. А діти, звісно, просяться. Одного разу ми попали під грозу, але люди молодці, всі зреагували. Зранку фермер завів гусеничного трактора, пригнав, приїхав, щоб витягнути причеп з нашими речами. Є що згадати.
Окрім цього, я організовую паломництва. В такому форматі, щоб люди не тільки могли до святих місць поїхати, а й у форматі, щоби люди могли фізично відпочити, подорожуючи нашою Україною – Карпатами, озерами, монастирями, водоспадами, замками.
- У Кропивницькому, там Отець Протопресвітер Кіровоградський Іван Третяк. З ним є ще один сотрудник. На Знам’ящині є також – там теж Отець Іван. І Отець Арсен, у селах Роздолля та Червоновершка, колишнього Компаніївського району. Загалом нас тут чотири священики і п’ять парафій.
Записала Ася Цуркан
Коментарі
Ще нема коментарів до цього матеріалу. Будьте першим!Що мені дасть реєстрація?