Костянтин Коробченко: «Ніколи в житті не думав, що буду священником»
Село Мошорине – є одним з тих, де церква існує вже кілька століть. Її
руйнували, а потім відновлювали, зберігаючи звичаї та традиції. Нині у селі
будується новий храм, коштом прихожан і місцевих небайдужих господарників.
Свою
власну історію, про свій шлях до Бога розповів Костянтин Миколайович
Коробченко, священник церкви Честь Воздвиження Хреста Господнього. До речі, це
одне з найбільших церковних свят, що відзначається 27 вересня.
- Саме приміщення, в якому ми знаходимось, це хатка десь 40-их років. В 50-их роках туди переселилися і так ми там і існуємо. Служби відбуваються. А взагалі, перший храм у селі був освячений у 1858-му році. Була мазаночка, так пишеться в історії. Потім побудований кам’яний храм – на кам’яному фундаменті поставлений храм дерев’яний, відштукатурений. І він радував місцевий народ до 1937-го року. А в 37-му його було зруйновано. Проте, деякі ікони, книги, церковна утварь були збережені жителями села Мошорине. Та був чоловік, який прислуговував, я навіть ім’я не знаю. Про нього мені розповіла старожителька, колишня головний лікар села Мошорине Галина Пантеліївна, це з її уст я почув. Іконочки ще деякі збереглися, хоча дещо було втрачено з ікон.
Вже п’ятий рік маємо намір побудувати храм. Нелегко дається, але з Божою допомогою щось виходить.
- З місцевих фермерів, в основному, допомагає Згривець Руслан Федорович. Минулий рік він допоміг підняти стіни на висоту три метри. Це перший рівень, так би мовити. А тепер треба продовжувати найскладніші форми – арки, паруси, купол. Обіцяв дати 15 тисяч цегли на наступний рік. Цей рік нічого не зробили, крім того, що перекрили плитами. Хлопчина з Кропивницького нам теж допомагає, цегли завіз і фундамент допомагав піднімати. Звати його Олег Табакар. А так основна сума – це пожертвування людей. Хто 10, хто 5, хто 100 грн, хто скільки дасть. Так, цей рік ми провели світло, поставили опори, лінію натягнули, лічильник придбав я. Все це зайняло з роботою і оформленням документації п’ятдесят тисяч. І цей рік архітектурну документацію всю виконали. Теж в нас багато вийшло – в цілому тисяч сорок. Ще не завершили, тепер треба це все оформити. Мають документи піти на Київ, там їх зареєструють і, фактично, в мене на руках вже буде дозвіл на будівництво. Якщо це відбудеться, то цей рік ми, фактично, пройшли роботу з документацією. Ці всі гроші, що були витрачені, були назбирані з народу. То приїжджали на храмове свято люди, то так жертвують, в Кропивницькому багато хто знає про нас. Я брав участь у хресній ході – Кам’янець-Подільськ – Почаєв. Сім днів. І на цьому хресному ході люди пожертвували, і не малу копійку.
- Вцілому, мошоринці. Інший раз приїжджають і з Кропивницького, влітку на свята. У нас є іконка почитаєма 24 червня – Пресвятої Богородиці. Люди приїжджають у зручний час помолитися. І це радує.Ми також робили хресні ходи по селу, особливо взимку, після різдвяних свят. Люди жертвують на храм, підтримують, допомагають.
- Розкажіть про себе. Ви місцевий чи приїхали сюди на службу?
- Житло у Кропивницькому, там вже діти. А я з матушкою по-тихеньку вже перебрався сюди. Тут проживаємо, між своїми односельцями. І ближче до будівництва храму. Взагалі я мошоринський, але так склалося, що Господь управив, і 13 рік я вже священником тут. Хоча, ніколи навіть помислу не було повернутися в своє село. Намірів таких не було, але в Господа свої плани. Ніколи в житті не думав, що буду священником.
- Свідомим вибором це не було. Все сталося негадано швидко, я ще толком навіть не знав ходу служби. У відчаї плакав, просто не знав, що мені робити. Але Господь допоміг, знайшлась людина, яка все мені пояснила. Тим більше, мирська жінка, кандидат технічних наук. Сама викладач КІСМу, а прихожанкою була Суботцівського храму. І духовне чадо Отця Євгенія. Так і я звідти, з-під його крила вийшов. Оце Господь так управив його руками. Він поставив мене на цей шлях священства. Він порадив мені вступити в духовну семінарію. Каже, ти в цих речах безграмотна людина, от вступи. Я, як слухняний прихожанин, теж їздив у Суботці, мені подобався священник і служби його, і відкритість його. Він духовно багата людина. І буквально за 9 місяців, які я до нього їздив, він мене підштовхнув до того, щоб вступити у духовну семінарію. І от 8 грудня, навіть не замислюючись, що це навчальний заклад рівня інституту, я привіз туди документи. Мене спитали – ви навчатися будете? А мені вже було 50 років. Я відповів – якщо я приїхав, значить у мене є таке бажання, буду. Мені сказали – ви зараховані, через тиждень на сесію. Таким чином, став студентом духовної семінарії, а через 4-5 місяців мені сказали, Костя – у тебе іншого виходу немає – став на цей шлях, не оглядайся. У Мошориному немає священника. Я нібито спершу опирався, не знав, як вчинити. Але воля Божа, отак в 50 років став священником. А взагалі за професією вчитель. Як прийшли нові часи, залишився без роботи, 15 років торгував. Із торгівлі попав у священники. Шляхи Господні невідомі. І за все Слава Богу.
- Чи підтримує церкву місцева влада, чи є між вами співпраця та взаєморозуміння?
- Цей рік я всі сили вклав у виготовлення документів. Завдяки цій команді, яка зараз створилася тут, за допомогою Андрія Борідченка, документи були зроблені дуже швидко. Я був здивований. Окрім цього, побачив людяність, небайдужість. Спершу мені довелося звернутися до Світлани Миколаївни Півненко, вона землевпорядник. От вона мені надала першу допомогу, дуже швидко, потім Людмила Іванова, обновлювала мені кадастровий номер. Треба було кошти заплатити, то це взяла на себе сільрада, завдяки дозволу голови Андрія Васильовича Борідченка. І все це без жодних проблем. А ще Семененко Валерій Васильович, архітектор, з ним багато довелося спілкуватися, завершати ці архітектурні проекти. Він мені радив, допомагав, направляв до кого і куди звернутися. Так все було дієво, швидко, без нервів. Тому я дуже вдячний працівникам сільської ради, особливо цим людям. Хотів би, щоб ви про них загадали.
Записала Ася Цуркан
Коментарі
Ще нема коментарів до цього матеріалу. Будьте першим!Що мені дасть реєстрація?