Олександра СТАДНІК: «Я ніколи не сприймала Україну окремо від свого життя»
Наша зустріч з Олександрою Борисівною Стаднік відбулася в
невеликому кабінеті психолога міського реабілітаційного центру ветеранів
АТО/ООС при Знам’янській міській лікарні ім.А.В.Лисенка, де Олександра, після
припинення контракту військової служби, відновила свою роботу і надає допомогу
ветеранам та їх родинам.
За період роботи до Олександра налагодила комунікацію з понад 1000 учасниками АТО, які телефонували їй навіть тоді, коли вона проходила військову службу. Активно і постійно за допомогою та психологічною підтримкою до неї звертаються учасники АТО/ООС з сіл: Мошорине, Володимирівки, Богданівки, Суботців, Трепівки, Дмитрівки та міста Знам’янки.
Мене зустріла жвава, позитивна, красива білява жінка. На перший погляд не можна було сказати, що в ній криється велика сила духу, впевненість у правильності прийнятих у житті рішень, жагуча любов до України, бажання допомагати людям, сміливість, а поруч з цим проста жіноча та материнська ніжність. Але з кожним її словом мене захоплювали все більше і більше історія її життя, альтруїзм та патріотизм.
Народилася наша героїня у Вінниці в родині військових. Вона любила гратися медалями свого дідуся та слухати його розповіді про війну. Військова тема була частиною її життя ще змалечку.
- Все моє дитинство, все життя та всі найкращі спогади пов’язані з Україною. Не зважаючи на те, що мама та бабуся мають російське коріння, я ніколи не сприймала Україну, як щось окреме від свого єства, - розповідає Олександра Борисівна.
- Навчання, заміжжя, родина, робота, звичайні клопоти. Все як у всіх: радощі й тяжкі моменти, які потрібно було пережити. Вони формують характер та відношення до світу. І тут головне не втратити ні віру, ні людяність, - переконує героїня.
- За часів Радянського Союзу мене сильно ображало, – розповідає Олександра, - те, що, коли я бувала в Росії, то там з неприхованою зарозумілістю говорили про Україну. Тоді я принципово починала говорити українською мовою і цим доводила, що мою Батьківщину потрібно поважати. Але все одно не було розуміння того, що це твоя і тільки твоя країна. Була навіть думка поїхати в Європу, немає значення куди, але туди, де краще життя, демократія і більші можливості розвитку – згадує героїня. – Я вже навіть підготувала всі потрібні документи. Але є такі моменти у житті, які водночас змінюють не тільки твої погляди, а й все життя.
Я тоді і подумати не могла, що почнеться Майдан, а потім війна. Життя перевернулося наче з ніг на голову, - говорить Олександра. Хотілося бути там і допомагати хоч чимось. Так я і вчинила, але приїжджала допомагати час від часу.
2014 рік. Розстріли на Майдані. Захоплення Криму. Десь глибоко в душі я розуміла, що далі буде Донбас. Я була шокована від того, що відбувалося у нашій країні і в той момент зрозуміла, що немає нічого дорожчого, ніж свобода, відчувала гострий біль за Україну. Коли почалися бойові дії в Донецьку, я вирішила йти захищати свій дім, своїх рідних, поки війна не прийшла до мого міста. Але з’ясувалося, що я маю проблеми зі здоров’ям та, на жаль, не поїду на схід.
- Дуже добре пам’ятаю свою першу зустріч з нашими захисниками, коли вперше виводили хлопців з Донецького аеропорту. Я побачила дуже багато молодих людей у військовій формі, виснажених та знесилених. Наші знам'янчани передавали один одному, що там стоїть автобус з НАШИМИ і це хлопці з Донецького аеропорту. Люди їх обіймали та несли хто що міг з їжі. У мене не було з собою ніяких продуктів, тільки гроші. Я підійшла до хлопця, (на вигляд йому було років двадцять), а волосся все було сивим. Не пам'ятаю, які слова йому говорила. Даючи гроші, щось говорила про «купіть собі щось поїсти». А він обійняв мене і так впевнено: «Не плачте, ми нікому свою землю не віддамо». Цей впевнений погляд я запам’ятала на все життя.
Після цього мене не залишала думка, що треба йти захищати свою країну, якщо її захищають навіть такі діти. Але між моїм задумом і його здійсненням пройшов не один рік. На те були різні причини, через які я не могла стати до лав захисників. Всі ці роки для мене були наповнені діями. Я активно допомагала військовим як волонтер, а потім була одним із ініціаторів організації при міській лікарні реабілітаційного центру для ветеранів АТО. Очоливши його як психолог, надавала допомогу військовим, які поверталися додому зі Сходу. Тісно співпрацювала із Знам’янською волонтерською організацією та спілкою ветеранів АТО. Через деякий час мій номер телефону розривався від дзвінків зовсім незнайомих захисників з передової. Моя професія стала цілодобовою. І хоч я розуміла все, про що потрібно говорити з такими людьми, виникало переконання, що для повного розуміння і довіри, мені потрібно самій набути військового досвіду.
Доля, і те, що мене знали в бригаді, допомогли мені здійснити мій задум. У всіх своїх рішеннях я керувалася простим почуттям ненависті до тих, хто приніс горе в мою країну. У 2018 році мене прийняли на службу в 54 бригаду.
Спочатку була так звана «учебка». Було дуже важко, як фізично, так і психологічно. Там немає гендерної нерівності: падали від втоми і чоловіки, і жінки. Але, як кажуть, важко в навчанні - легко в бою.
Настав довгоочікуваний день мого від’їзду в сектор. Приїхавши туди, я зрозуміла, що тут легше, ніж на полігоні з усіх сторін. Я сама просилась на передову. Не всі мене розуміли, бо можна було бути в тилу військовим медиком, чи виконувати паперову роботу. Але я хотіла туди, де все було по-справжньому, і була переконана, що там я можу принести максимальну користь. Там я не жінка, а солдат. Знаючи куди іду, одразу думала, що опинюсь в якихось жахливих умовах, але виявилось краще, ніж очікувалося. Хлопці одразу прийняли мене дуже тепло: розповіли про всі нюанси тамтешнього життя, допомагали мені в облаштуванні мого побуту. Головний медик роти, якому я підпорядковувалась, віддав мені своє спальне місце. Треба було працювати, тому я спорудила з коробок стіл для роботи. Вікна були повністю закриті, так як сонячного світла майже не було, тому найчастіше ми використовували електрику. Дуже часто чула, що там десь стріляли, я на це великої уваги не звертала, тому, що як волонтер я виїздила в зону АТО і мене трішки навчили військовій премудрості. Потім просто звикла, бо знала як звучить вистріл зброї різного калібру і чи варто серйозно хвилюватися, чи ні. Дуже гріли душу відповіді нашої артилерії на нахабні обстріли ворогів. Тоді ми могли мати декілька днів затишшя.
Чи страшно мені було?! Страх був. Він допомагає приймати швидко правильні рішення, щоб зберегти не тільки своє життя, а й життя своїх побратимів. Я ходила в наряди, як і всі бійці. У вільний час намагалася облаштувати помешкання, де ми жили та приготувати побратимам щось смачненьке. Ніколи не виникало того відчуття, що я не вдома чи до мене погане ставлення. Якраз навпаки, тут я себе почувала захищено. Можу з впевненістю сказати, що на війні не можливо без почуття гумору. Воно допомагає зберегти дієвий стан. Про свою службу згадую з теплом у душі, бо там я відчувала себе людиною, яка робить важливу справу. Навіть тепер, коли закінчився мій контракт, і я приступила до своєї роботи в реабілітаційному центрі, я душею завжди з своєю бригадою.
Про свої майбутні плани Олександра може говорити годинами. Планує створення в центрі масажного кабінету та кабінету лікувальної фізкультури з спортивними тренажерами.
- Війна зробила мене сильнішою, психологічно стійкішою і професійнішою, - переконує мене Олександра. - Я зрозуміла, що не тільки на передовій я важлива. Я важлива тут, на мирній землі, і можу допомогти всім, хто звертається до мене за допомогою. Переконана, що психологічну реабілітацію повинні проходити всі, хто повертається із зони бойових дій. І не тільки військові, а й члени їх родин потребують порад психолога тому що люди, які пройшли війну, стають іншими, і родина повинна вчитися жити з рідними заново. У моїх планах організація сімейних консультацій і семінарів.
Час спілкування з Олександрою дуже швидко промайнув. Мою душу переповнювали почуття поваги і симпатії до цієї простої на вигляд жінки. У тому, що її робота важлива для наших героїв, що прийшли на мирну землю, я переконалася на власні очі. За час нашої розмови її телефон не змовкав, і двоє чоловіків терпляче чекали, коли вона звільниться. З одним із них ми познайомились і навіть сфотографувались всі разом на згадку. За 5 хвилин розмови з ним я зрозуміла, що героїв у нас настільки багато, що ніколи не вичерпаються теми для журналістів. Бо про таких людей, як Олександра та мій новий знайомий потрібно писати, розповідати, щоб якомога більше людей знали про тих, хто до останнього подиху був готовий стояти за рідну землю.
авторка - Вікторія ТАНЕНКО
Коментарі
Ще нема коментарів до цього матеріалу. Будьте першим!Що мені дасть реєстрація?