​Aфганістан болем відгукується у серці

15.02.22 10:00

Воїн-інтернаціоналіст, житель села Суботці Михайло Іванович Маляренко з дитинства з захопленням слухав розповіді про свого діда, героя Радянського Союзу - Михайла Сафроновича Маляренка. Ще малим з друзями частенько грав у війну. Він тоді не міг навіть уявити, що у вісімнадцять років дізнається про жахіття справжньої війни, про біль втрати, коли друзі гинули від куль.

У 1985 році після закінчення Суботцівської загальноосвітньої школи вступив до сільськогосподарського технікуму, мріяв стати трактористом, але не закінчив, бо в грудні 1985 року призвали до армії. Він і гадки не мав, що проходитиме строкову військову службу в Афганістані.

Михайло військову підготовку пройшов у місті Чирчик, Туркестанського військового округу. Родина зрозуміла все відразу: готують до служби в Афганістані. Мама Лідія Михайлівна, приїхавши до сина на присягу, не могла втримати сліз, а він втішав: «Все буде добре». Хоча холодок торкав його душу, бо знав, що багато хлопців не повернулися з Афганістану додому.

Через 4,5 місяці літаком відправили до Афганістану, служив розвідником у десантних військах під командуванням 40 армії. Потрапив в одне із найзапекліших місць: Мараварське урочище під Асадабадом, що всього в семи кілометрах від Пакистану.

Афганістан зустрів поповнення молодих бійців чудовою природою і тишею. Та саме тишу і будуть найбільше боятися солдати. Це вже пізніше зрозуміли, якщо занадто тихо, то ворог задумав щось страшне.

На долю Михайла Івановича випало чимало воєнних подій. І досі у пам’яті спливають окремі епізоди боїв. В одній із бойових операцій Михайло отримав поранення.

- Розвідників, у числі яких був і я, відправили до кишлаку, - згадує ті часи Михайло. – У нас стояло завдання вивчити місцевість та ліквідувати банду інженера Бафура, чисельністю 200-300 чоловік. На той час батальйон провів низку тяжких боїв, у результаті яких поніс великі втрати. У групах замість 16 розвідників було лише 8-9 бійців. Той запеклий бій був занадто важким: здавалося горіло все. Духи намагалися врятувати своє життя. І вони добре орієнтувалися у горах, на рідній місцевості. З нашого боку ситуація склалася не найкращим чином, адже розгорнути бій без тяжких втрат було неможливо. Не могли допомогти нашим бійцям і вертушки. Перша рота, у числі якої був і я, буквально розмолотила загін духів чисельністю в 50-60 чоловік, але через шквальний вогонь ми понесли великі втрати. Майже половина розвідників загинула, а інші були поранені. Я теж отримав тяжке поранення. Осколки зачепили плече, спину, обличчя. Мене відправили до госпіталю, саме там і дізнався, що нагородили медаллю «За відвагу». Після лікування знову повернувся до своєї частини для продовження військового обов’язку. У жовтні 1987 року закінчилася служба в далекому Афганістані, і вже будучи вдома, отримав від командування слова подяки.

«На землі дружнього нам Афганістану ти пройшов велику школу ідейної стійкості, військової майстерності, фізичної витривалості, вірності інтернаціональному обов’язку. Ти самовіддано допоміг афганському народові будувати нове життя», - йшлося в подяці.

Вдома на мирній землі Михайло активно включився у роботу. Залишився в рідному селі, працював у колгоспі трактористом та комбайнером. Пізніше, за рекомендацією голови колгоспу Василя Мусійовича Гуртового, був направлений на навчання у технікум підготовки керівних кадрів. Здобув освіту агронома, працював за фахом. Коли розпочалася реорганізація колгоспів, працював у ПП «Ареал» начальником пожежної охорони.

У рідному селі зустрів свою долю. Закохався у чарівну дівчину Людмилу, яка приїхала працювати у Суботці. Одружилися, мали вже двійко дітей: доньку Світлану та сина Максима, але страшне горе завітало до їх щасливої оселі. Невиліковна хвороба забрала дружину. Для Михайла настали чорні дні, тяжкі думки хаотично плуталися в голові: як жити далі? Як піднімати дітей?.. Розпач, нестерпна туга і небажання жити ятрили душу. Але лише благальні оченята семирічної донечки та десятирічного сина повернули татка до життя. Діти тулилися до нього, намагалися в усьому допомагати.

Підтримували фінансово і морально батьки. Михайло справився із тугою за дружиною, та з страхами перед майбутнім. Виростив гарних дітей, обом дав вищу освіту. Має Михайло вже й онучку. Років два, як влаштував і особисте життя. Поєднав долю із доброю і щирою жінкою, Іриною. Радіти б життю та успіхам дітей, але поранення давали про себе знати й раніше, а зараз сильніше. Довелося звертатися за допомогою до лікарів. Він з вдячністю згадує багатьох медичних працівників Знам’янської лікарні та Кіровоградського госпіталю ветеранів війни.

Михайло на даний час перебуває на пенсії, утримує домашнє господарство, займається й громадською роботою. Співпрацює із районною спілкою ветеранів Афганістану, піклується про своїх побратимів і бере активну участь у різних заходах. Михайло Іванович Маляренко нагороджений багатьма медалями: «За вірність обов’язку і присязі», «Воїну-інтернаціоналісту», «За відвагу» та інші. Серед нагорода займає своє почесне місце і нагрудний знак «Ветеран війни».

Ось такий він Михайло Іванович, спокійний, щирий, виважений, з добрим серцем, але сильний духом.

авторка - Катерина МАТКО



Коментарі

Ще нема коментарів до цього матеріалу. Будьте першим!
Напишіть ваш коментар
Коментар: