Біль втрати ніколи не мине, він причаївся у глибині душі
В умовах повномасштабного вторгнення в очах української жінки сьогодні - біль, розпач, втрата й водночас неймовірна сила. Поряд з тотальним горем навколо українські жінки здатні жити, відчувати, творити, будувати, відновлювати, допомагати, волонтерити, займатись бізнесом, опікуватись, відстоювати себе й інших. До «Міжнародного дня боротьби за права жінок і міжнародний мир» хочемо вшанувати ЖІНОК нашої громади, які втратили найцінніше – своїх рідних і близьких на війні. Війні за право бути вільним, незалежним, проживати в мирі й безпеці. Подивіться в їх очі, почитайте їх історії, спробуйте осягнути масштаб їх болю та горя, і вкотре зрозумійте ціну нашого життя!...
Валентина Могильда народилася у селі Сабліне 8 березня 1972 року. Після закінчення Володимирівської загальноосвітньої школи навчалася у Кіровоградському сільськогосподарському технікумі, здобула спеціальність бухгалтер сільського виробництва. Свою трудову діяльність розпочала у ВАТ “Сабліне”, Новороманівський відділок, була вагарем. Там познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. У 1990 році відгуляли весілля і створили міцну сім’ю. У 1991 році народилася донька Світлана, а в 1993 році - син Вадим.
Валентина працювала бухгалтером в “Каунас”, Микола працював на залізниці, вдома утримували чималеньке господарство: корову, свині, птиці завжди було понад 100 штук. Діти росли, допомагали батькам і буряки сапати, і разом по гриби виїжджали на тихе полювання. Вадимще з дитячого садочку любив наряджатися: костюм, галстук. А коли підріс більше по спортивному – йому подобалося пасти корів, дуже любив своє село, де виріс і де пройшли його щасливі та безтурботні роки. Було гарне, тихе і спокійне життя.
“Світлана вийшла заміж, має троє дітей. Вадим відслужив строкову військову службу. Підписав контракт. У 2014 році був на сході України. За військову службу має медалі, Грамоти, Подяки. У 2018 році у нього закінчився контракт і він повернувся до мирного життя. Працював у Кривому розі на заводі електриком. Одружився. У Вадима і Альони народився син Рома – татова копія. Але 24 лютого 2022 року змінило життя повністю. Вадим у перший же день пішов до військкомату, там сказали чекати. Вадим приєднався до 129-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ. Був розвідником”, - розповідає Валентина.
Розвідник Вадим Могильда, позивний “Могила”, загинув 13 березня 2022 року під час виконання бойового завдання біля села Кам'янка на Херсонщині. У складі групи швидкого реагування він підтримував вогнем і маневром підрозділи Десантно-штурмових військ України. Група потрапила у засідку та вступила у бій із двома механізованими взводами росіян. Вадим вів вогонь із ручного протитанкового гранатомета - 7 по броньованій техніці росіян поки не закінчилися набої.
Вадим зупинив активний наступ ворога своїм вогнем з гранатомета та цим вчинком врятував життя 16 військовим. Він хотів переміститися до своєї групи, через дорогу, і під час переміщення отримав осколкові поранення грудної клітки, встигнув крикнути, що він поранений та впав.
“Якби не Вадим, то нас би тут не було”, - говорили побратими на похороні. Він в останні хвилини свого життя зателефонував дружині і сказав: “Альона, бережи Рому, я вас дуже люблю”. Війна забрала турботливого сина, коханого чоловіка та люблячого батька, зруйнувала наше щастя.Це були найстрашніші, найчорніші дні у нашому житті, коли біль і розпач наповнюють кожну частинку твого тіла, коли ти здригаєшся вдень і вночі від кожного дзвінка чи звуку, коли ти не віриш у чорну новину і чекаєш, що може ще станеться диво і син повернеться живим. Але дива не сталося.
29 березня командир сповістив нам про те, що з Вадимом спочатку попрощаються на Алеї Слави у Кривому Розі його бойові побратими та друзі, а 30 березня він повернеться на щиті до рідного села. Від моменту загибелі і до прощальної церемонії пройшло 17 днів, але Вадима ховали у відкритій труні, він був наче живий, здавалося, що він встане і все буде як раніше”, - розповідає Валентина.
Вадим Могильда нагороджений Орденом “За мужність III ступеню, посмертно!
У перші дні жахливої звістки згорьовану матір підтримувала вся родина: чоловік, донька, сестри. Жінка нікого не хотіла чути і нікого не хотіла бачити. Лише телефон не випускала з рук і здригалася від кожного звуку.
“Час не лікує, ти просто вчишся жити з цим болем. Люблю малювати картини за номерами, руки створюють красу, а думками згадую синочка, життєрадісного, усміхненого. Намалювала багато картин, але я їх дарую, знайомим, рідним і знову малюю. Він загинув, щоб ми жили”.
текст - Катерина Матко, фото - Юлія Беркут
Матеріали підготовлено на замовлення ГО «Креативний простір Суботцівської громади «Інсайд» в ході реалізації локального проєкту «Молодь Суботцівської територіальної громади – амбасадори миру та безпеки» та в межах Проєкт "Зміцнення потенціалу молодіжних та жіночих ОГС у розбудові та підтримці миру" реалізується у співпраці зі структурою ООН Жінки в Україні та за підтримки Уряду Норвегії.
Коментарі
Ще нема коментарів до цього матеріалу. Будьте першим!Що мені дасть реєстрація?