Я була щасливою, а життя змусило стати сильною
В умовах повномасштабного вторгнення в очах української жінки сьогодні - біль, розпач, втрата й водночас неймовірна сила. Поряд з тотальним горем навколо українські жінки здатні жити, відчувати, творити, будувати, відновлювати, допомагати, волонтерити, займатись бізнесом, опікуватись, відстоювати себе й інших. До «Міжнародного дня боротьби за права жінок і міжнародний мир» хочемо вшанувати ЖІНОК нашої громади, які втратили найцінніше – своїх рідних і близьких на війні. Війні за право бути вільним, незалежним, проживати в мирі й безпеці. Подивіться в їх очі, почитайте їх історії, спробуйте осягнути масштаб їх болю та горя, і вкотре зрозумійте ціну нашого життя!....
Жителька села Суботці Марина Павловська після втрати коханого чоловіка Сергія, який героїчно загинув 9 липня 2022 року біля населеного пункту Покровське Донецької області, прикривши під час артобстрілу собою побратима, навчилася жити зі своїм болем, та віднайшла у собі сили і разом з друзями допомагає бойовим побратимам Сергія.
Марина народилася 15 грудня 1985 року в Суботцях, в рідному селі закінчила 9 класів, потім - Центральноукраїнський науковий ліцей Анатолія Короткова. Продовжила навчання у Міжрегіональній Академії управління персоналом та здобула спеціальність – економіка та підприємництво. З 2011 року працювала у Києві. З Сергієм народилися в одному селі, були друзями ще зі школи.
“Після школи наші шляхи розійшлися. Я працювала в Києві, Сергій - у Знам’янці на «Укрзалізниці». Випадкова зустріч у рідному селі поєднала наші долі. Ми одружилися. Сергій залишив роботу, приїхав у столицю, влаштувався на будівництво робітником. Не кожен чоловік, покине гарну роботу і поїде за жінкою, братиметься за будь-яку роботу і розпочне все спочатку. Я розуміла, що це багато чого вартує”, - розповідає Марина.
За 11 щасливих років Марина та Сергій стали єдиним цілим, міцною командою, виховували сина Артема, разом проводили дозвілля, подорожували, придбали будинок та облаштовували свій сімейний простір, мріяли про майбутнє, були плани на щасливе і довге життя разом.
24 лютого 2022 року Марина та Сергій прокинулися від вибухів, вони зрозуміли, що почалася війна. Обстріл був дуже сильним, снаряди, чи їх уламки, падали поряд, від них здригався будинок.
Сергій відправив дружину, сина і тестя, який перебував у них після операції, на Суботці. А сам залишився, сказав: «Тут мій дім і я його буду захищати». Марина вивезла своїх рідних під обстрілами, а Сергій того ж дня пішов у територіальну оборону міста Бровари. Потім перевівся у Київ і проходив навчання та підготовку у 241-й бригаді, 205 батальйоні. Сергій був командиром відділення.
У червні Сергія терміново відправили на Схід. Майже місяць він із побратимами тримав оборону під Бахмутом.
9 липня 2022 року, тривав черговий ворожий обстріл. Сергій охороняв пост неподалік населеного пункту Покровське Бахмутського району. Він загинув одразу, закривши собою іншого бійця, який від отриманих ран теж загинув.
Марина була у батьків, коли отримала звістку, що Сергій загинув. Їй здавалося, що її душу вирвали по живому. Не вистачало слів, мозок відмовлявся сприймати цю жахливу звістку. Поховали Сергія в рідному селі.
“Згрібала себе по шматках, щоб триматися. Я розуміла, що потрібна сину. Потім з друзями почала допомагати побратимам Сергія. Я це робила, коли Сергій пішов воювати, він говорив, що їм потрібно, а я тут з друзями збирали і передавали”, - розповідає жінка.
Зараз Марина спілкується з жінками, які втратили своїх чоловіків, вона розуміє як це важко, підтримує, розповідає про свої відчуття, як вгамовувати біль, який з кожним днем стає пекучішим.
“В кожного своя історія, своя глибина втрати і рецепту ліків від цього болю немає, але кожна повинна знайти те, що триматиме тебе на цьому світі. Моє життя – це Артем. Мій вибір – це допомагати побратимам Сергія. Мій обов’язок працювати, щоб забезпечити свого сина і розвивати країну. Моя сила – це робити все, щоб пам’ятали Сергія. Я хочу про нього розповідати, бо він заслуговує, щоб про нього знали, щоб люди розуміли, якою ціною дається наша незалежність. Він міг би багато корисних справ зробити, але він від цього відмовився і віддав своє життя, щоб ми жили. Поки людину згадують, її душа жива. Мені складно без нього, але я вчуся жити, жити по іншому. Часто ходжу до нього на могилу. Це не місце сили, але мені там спокійно”.
текст - Катерина Матко, фото - Юлія Беркут
Матеріали підготовлено на замовлення ГО «Креативний простір Суботцівської громади «Інсайд» в ході реалізації локального проєкту «Молодь Суботцівської територіальної громади – амбасадори миру та безпеки» та в межах Проєкт "Зміцнення потенціалу молодіжних та жіночих ОГС у розбудові та підтримці миру" реалізується у співпраці зі структурою ООН Жінки в Україні та за підтримки Уряду Норвегії.
Коментарі
Ще нема коментарів до цього матеріалу. Будьте першим!Що мені дасть реєстрація?