Я пишаюся своїм сином, він прожив коротке, але гідне життя
В умовах повномасштабного вторгнення в очах української жінки сьогодні - біль, розпач, втрата й водночас неймовірна сила. Поряд з тотальним горем навколо українські жінки здатні жити, відчувати, творити, будувати, відновлювати, допомагати, волонтерити, займатись бізнесом, опікуватись, відстоювати себе й інших. До «Міжнародного дня боротьби за права жінок і міжнародний мир» хочемо вшанувати ЖІНОК нашої громади, які втратили найцінніше – своїх рідних і близьких на війні. Війні за право бути вільним, незалежним, проживати в мирі й безпеці. Подивіться в їх очі, почитайте їх історії, спробуйте осягнути масштаб їх болю та горя, і вкотре зрозумійте ціну нашого життя!
...26 травня 2020 року у зоні проведення ООС у Донецькій області від смертельного пострілу загинув 24-річний молодший сержант, військовослужбовець 28-ї окремої механізованої бригади Віталій Лімборський.
Його мама, Надія Лімборська народилася 30 березня 1977 року на Івано-Франківщині. Потім з батьками переїхала до села Суботців.
Надія рано вийшла заміж, в 17 років. 20 березня 1996 році народився Віталій.
“Віталик був компанійським, веселим і добрим хлопчиком. Він танцював, грав на гітарі, захоплювався футболом. Був гравцем футбольної команди “Хлібодар” села Суботці. Пізніше сам був дитячим тренером з футболу. Любив життя, планував майбутнє. Закінчив 11 класів Суботцівської школи, вступив на навчання до професійного технічного училища №8 міста Кропивницького, здобув спеціальність – монтажник гіпсокартонних конструкцій. Трішки працював і в 2018 році пішов на строкову службу”, - розповідає Надія.
Віталій проходив учебку в навчальному центрі “Десна”. Присяга на вірність Україні була перед Новим роком. Потім потрапив Одесу, командування “Південь”. Потім був направлений в Херсон, там закінчив сержантську школу, курси базового рівня. Після навчання повернувся у військову частину. По закінченню строкової служби вирішив залишитися у війську. І пішов служити за контрактом у 363-й батальйон охорони і обслуговування ОК “Південь”.
“Знову пройшов навчання і 5 чоловік, серед них був і Віталій, направили в зону бойових дій. Він був командиром 2-го відділення зенітного взводу 3-го механізованого батальйону 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу. Перебував поблизу Мар’янки Донецької області. Там він пробув 8 місяців. У березні повинна була бути ротація, але в зв’язку з загостренням ситуації по ковіду, ротації не відбулося. 26 травня 2020 року мого сина не стало. Цей день змінив моє життя назавжди. Розділив на “до” і “після”. Біль втрати рідної дитини ніколи не пройде, ніколи туга за ним не стихне. Він є і буде в моєму серці”, - розповідає Надія.
Після звістки про загибель сина, світ для Надії набув чорних фарб. Вона приймала заспокійливі, але вони їй не допомагали. Більше тижня вона взагалі не могла нічого робити. Рідні говорили, що потрібно виходити на роботу, бути серед людей, не замикатися у своєму горі, жити заради молодшого сина. Вона розуміла, що вони дають слушні поради, збиралася з силами і йшла на роботу. Розуміла, що потрібно жити, бо у неї маленький син – Антон, якому на той період було всього 2 роки.
“Віталій дуже любив свого молодшого братика. Він коли приїжджав додому завжди йому щось купував, проводив з ним час, не випускав із рук. Часто згадую ті щасливі моменти свого життя, коли ми були всі разом. Це найкращі сторінки історії нашої сім’ї”, - розповідає Надія.
Стимулом життя для жінки став її найменший син Антон. Вона сама себе переконала, що ніхто не зможе дати дитині стільки любові, тепла і уваги, як мати.
“Хто як не мама підніме на ноги сина. Тому я мушу бути сильною, мушу жити далі. Він стимул мого життя і дякую Богу, що подарував мені сина. Я про Віталія не забуваю ні на секунду, але й про Антона повинна дбати, і подарувати йому щасливе дитинство. Важко, але я мушу це робити”, - говорить жінка.
Тому живе заради того, щоб виростити і дати Антону все необхідне у житті.
Віталій похований у рідному селі Суботці, де пройшли його дитячі та юнацькі роки. На школі пам’ятна дошка Віталію Лімборському, і вулицю, де він проживав, переіменовано на його честь. Надія відвідує могилу Віталія, просить, щоб приснився.
«Я так сумую за ним. У мене залишилося багато фотографій, відео з Віталієм, я часто передивляюся їх, прошу щоб приснився. Інколи приходить у снах. І це невеликі моменти щастя, коли його можу обійняти і поговорити з ним, хоч уві сні. Я пишаюся своїм сином, він прожив коротке, але гідне життя. Я вірю, що душа його жива. Він став Ангелом-охоронцем для мене і для Антона”, - розповідає Надія.
Жінка говорить, що співчуває усім матерям, які втратили дітей, вона розуміє їх як ніхто інший. Вона відвідує громадську організацію “Єдина родина Кропивниччини”, де для матерів дружин загиблих організовують зустрічі, надають психологічну підтримку.
текст - Катерина МАТКО, фото - Юлія Беркут
Матеріали підготовлено на замовлення ГО «Креативний простір Суботцівської громади «Інсайд» в ході реалізації локального проєкту «Молодь Суботцівської територіальної громади – амбасадори миру та безпеки»
та в межах
Проєкт "Зміцнення потенціалу молодіжних та жіночих ОГС у розбудові та підтримці миру" реалізується у співпраці зі структурою ООН Жінки в Україні та за підтримки Уряду Норвегії.
Коментарі
Ще нема коментарів до цього матеріалу. Будьте першим!Що мені дасть реєстрація?