Я знаю, що я маю жити за двох заради наших дітей: бо моя сила - це мої діти
В умовах повномасштабного вторгнення в очах української жінки сьогодні - біль, розпач, втрата й водночас неймовірна сила. Поряд з тотальним горем навколо українські жінки здатні жити, відчувати, творити, будувати, відновлювати, допомагати, волонтерити, займатись бізнесом, опікуватись, відстоювати себе й інших. До «Міжнародного дня боротьби за права жінок і міжнародний мир» хочемо вшанувати ЖІНОК нашої громади, які втратили найцінніше – своїх рідних і близьких на війні. Війні за право бути вільним, незалежним, проживати в мирі й безпеці. Подивіться в їх очі, почитайте їх історії, спробуйте осягнути масштаб їх болю та горя, і вкотре зрозумійте ціну нашого життя!...
Сильна жінка, ласкава та турботлива матуся, жителька Богданівки Суботцівської громади Тетяна Шевченко. На війні втратила чоловіка, Андрія Шевченка, який захищав Україну від ворога. Жінка розповіла про себе та своє життя.
Тетяна Шевченко народилася у Богданівці колишнього Знам’янського району 31 грудня 1988 року і стала справжнім новорічним подарунком для сім'ї.
Навчалася у рідному селі. З дитинства любила вирощувати та доглядати за квітами і це стало її захопленням. Її подвір’я з ранньої весни і до пізньої осені у квітах. Особливо подобаються троянди, чорнобривці та майори.
“Квіти в мене асоціюються з моїми рідними людьми. Чорнобривці - це моя мама, троянди - це моя донька, майори - це мій син”, - каже Тетяна.
Пані Тетяна після школи навчатися далі не пішла, бо вийшла заміж та залишилася жити у Богданівці. народився син і подружжя розлучилося, сімейне життя не склалося. Але Тетяна вирішила жити далі сама та виховувати сина, але доля їй подарувала справжнього чоловіка, про якого вона завжди мріяла…
“Мій Андрій був найкращим, веселим, добрим, чуйним. Ми ніколи з ним не сварились. Познайомилися в соцмережі на його День народження - 3 жовтня 2016 року. Обмінялися номерами і спілкувалися 3 місяці по телефону, на той період він був в АТО, з 2016 по 2019 рік.
У 2019 році у нього закінчився контракт і ми почали жити разом. У нас народилася донечка Кристина. Їй вже 3 роки.
З чоловіком розділяли всі домашні клопоти, господарювали разом та відпочивали на природі. Це був мій другий шлюб і саме з Андрієм я відчула, як це бути коханою та щасливою жінкою. В мене з’явилися сили жити. Він став справжнім батьком для мого сина від першого шлюбу, моєю опорою та моєю коханою половинкою.
Ми часто навідували його батьків, які живуть у Новоукраїнці. З ними у мене дуже теплі відносини. І навіть після загибелі чоловіка вони горнуться до нас. Ми спілкуємося, вони обожнюють свою онуку, яка, як дві краплини води, схожа на тата…
Почалася війна. 21 березня 2022 року його мобілізували.Він захищав Україну у 56 бригаді на Донецькому напрямку. 1 жовтня 2022 року ми одружилися.
Пам’ятаю, як він приїздив до нас на Миколая з 18 по 22 грудня, це всього на 4 дні. Це були останні дні, які ми провели разом. Мій Андрій загинув 24 лютого 2023 року, якраз у річницю початку повномасштабної війни.
Про його загибель повідомили побратими. Потім були 8 місяців очікування, ми шукали його і надіялися, що він все-таки залишився живий, але 2 листопада ДНК експертиза підтвердила, що це тіло Андрія і ми вже 6 листопада поховали його.”
Пані Тетяна розповіла, що після втрати чоловіка відчувалося страшне спустошення та відчай. Але батьки з обох боків підтримали її та допомогли подолати втрату коханого чоловіка, турбувалися та піклувалися про неї.
“Коли загинув мій чоловік я відчувала, ніби мене поховали живцем, відчула якусь страшну пустоту в душі. Вже пройшло 4 місяці, як ми його поховали, але мені досі болить і не відпускає.
Я знаю, що я маю жити за двох заради наших дітей. Бо моя сила - це мої діти й головний стимул жити далі. Коли Андрій пішов воювати, він знав, що я нізащо не кину дітей і вони під надійним захистом. Адже у його 56-й бригаді був випадок, коли загинув чоловік і молода дружина наклала на себе руки, попри те, що мала маленьку дитину. І це жахливо, бо військові чоловіки та жінки виборюють нам право жити й ми повинні це цінувати, бо вони гинуть заради нашого майбутнього.
Я впевнена, що наші бійці та бійчині захищатимуть нас до Перемоги, і ми повинні бути сильними, допомагати один одному, підтримувати у скрутні часи, донатити, волонтерити й вірити у світлі часи для нашої країни”, - зазначила Тетяна.
текст - Олена ТРИГУБЕНКО, фото - Юлія Беркут
Матеріали підготовлено на замовлення ГО «Креативний простір Суботцівської громади «Інсайд» в ході реалізації локального проєкту «Молодь Суботцівської територіальної громади – амбасадори миру та безпеки» та в межах Проєкт "Зміцнення потенціалу молодіжних та жіночих ОГС у розбудові та підтримці миру" реалізується у співпраці зі структурою ООН Жінки в Україні та за підтримки Уряду Норвегії.
Коментарі
Ще нема коментарів до цього матеріалу. Будьте першим!Що мені дасть реєстрація?