Як перелітна птаха у пошуках кращої долі
В умовах повномасштабного вторгнення в очах української жінки сьогодні - біль, розпач, втрата й водночас неймовірна сила. Поряд з тотальним горем навколо українські жінки здатні жити, відчувати, творити, будувати, відновлювати, допомагати, волонтерити, займатись бізнесом, опікуватись, відстоювати себе й інших. До «Міжнародного дня боротьби за права жінок і міжнародний мир» хочемо вшанувати ЖІНОК нашої громади, які втратили найцінніше – своїх рідних і близьких на війні. Війні за право бути вільним, незалежним, проживати в мирі й безпеці. Подивіться в їх очі, почитайте їх історії, спробуйте осягнути масштаб їх болю та горя, і вкотре зрозумійте ціну нашого життя!..
Ольга Івченко переїхала з Херсонщини на Кіровоградщину зі своєю сім’єю, тут вони знайшли безпечне місце, тут виросли її діти. Вона розповіла про своє життя, та про те як змушена була переїжджати з місця на місце у пошуках кращої долі.
Ольга Михайлівна Івченко народилася 16 вересня 1975 року у Трохимівці Херсонської області. Коли дівчинці було 2 роки сім’я переїхала у Магдалинівку Херсонської області Чаплинського району.
Ольга закінчила школу та пішла навчатися на кухаря кондитера, але за спеціальністю не працювала. Потім повернулася в село. Зустріла свою долю та у 1995 році вийшла заміж. Молода сім’я у 1996 році переїхала у село Кучерявоволодимирівка. Працювала в пекарні.
У 1996 році народився старший син Сергій. Потім у 2002 році сім’я поповнилася ще сином Євгеном. Доля подарувала Ользі і двох доньок: Надію, яка народилась у 2007 році та Юлію, яка народилася у 2010 році.
“Потім наша сім’я переїхала у Таврійськ, бо чоловік знайшов там роботу. Я також влаштувалася на завод Електромаш штампувальницею і зварювальницею. Проживали ми у місті до 2015 року. Так склалося, що ми з чоловіком розлучилися і я з дітьми переїхала в Наталівку, там працювала у місцевому господарстві на польових роботах.
Якось моїй сестрі Марії приснився поганий сон, де вона бачила вогонь, воду, грязь, що люди тікають і у них горять п’яти, вона мені сказала, що потрібно звідси виїжджати, бо станеться щось лихе. Село наше Наталівка маленьке. Від роботи на полях я почала хворіти, бо овочі обробляли гербіцидами, а іншого заробітку там не мала.
Це був 2017 рік. Ми вирішили обрати безпечне місце для сім’ї і взявши карту України, навмання тикнула пальцем і потрапила на Кіровоградську область. Ми почали телефонувати друзям вивчати цю місцевість і нам сподобалася Володимирівка. Забрали нашу маму, троє менших дітей та переїхали на Кіровоградщину.
На той час мій старший син вже воював у АТО. Меншого сина Женю і донечок влаштували у школу, а я знайшла роботу у Знам'янці”, – розповіла пані Ольга.
“Мій менший син Женя жодного разу не хворів, тільки раз він потрапив у лікарню з отруєнням. Навчався добре. Дуже боявся бути низького зросту, тож активно займався спортом, навіть одного разу мене викликали у школу, бо побачили, як він висить на перекладині з 3-кілограмовими гирями, прив'язаними до ніг, чим налякав вчителя.
Він також обожнював грати на саксофоні, вчився у музичній школі. Він був дуже товариським, душею компанії. Ніколи ні на кого не жалівся До всього ставився з гумором, міг будь-яку інформацію перевести у жарт. Коли закінчив навчання, брався за будь-яку роботу.
Коли виповнилося 18 років він пішов на строкову службу, у 2021 році він повернувся з армії, а 24 лютого 2022 року почалася війна...
Він добровільно підписав контракт і служив у харківській Нацгвардії. У вересні 2022 року він перевівся у добровільну ДУК 67-му бригаду до брата Сергія. Проходив навчання за кордоном у Швеції на артилериста. Тепер вони воювали разом з братом.
Бригада була під Бахмутом. Сергій, як старший за званням відійшов на 10 метрів від хлопців, щоб зателефонувати та повідомити про зміну позицій… І його відкинула ударна хвиля від вибуху, а Женя з побратимами загинули на місці… Сергія у важкому стані доправили до шпиталю.
Ще зранку 23 квітня я розмовляла з Женею, він сказав, що все у них добре. Ввечері того ж дня від них звісток не було.
25 квітня невістка відправилася у Дніпро на розшуки і ввечері вона повідомила, що Сергій у реанімації, а 27 квітня вже принесли похоронку на Женю… 29 квітня ми його поховали.
Це страшне горе не передати словами, цього не забути, про це тяжко розказувати, але мої діти підтримують мене і разом ми це подолали. Мої діти - це моя радість та надія на світле майбутнє.
Нам подобається жити у Володимирівці. Тут привітні та прості люди і ми вже не збираємося нікуди звідси переїжджати… Перелітна птаха звила своє гніздечко на Кіровоградщині”, – розповіла Ольга Михайлівна.
текст - Олена ТРИГУБЕНКО, фото - Юлія Беркут
Матеріали підготовлено на замовлення ГО «Креативний простір Суботцівської громади «Інсайд» в ході реалізації локального проєкту «Молодь Суботцівської територіальної громади – амбасадори миру та безпеки» та в межах Проєкт "Зміцнення потенціалу молодіжних та жіночих ОГС у розбудові та підтримці миру" реалізується у співпраці зі структурою ООН Жінки в Україні та за підтримки Уряду Норвегії.
Коментарі
Ще нема коментарів до цього матеріалу. Будьте першим!Що мені дасть реєстрація?