Щастя української жінки з гірким присмаком полину
В умовах повномасштабного вторгнення в очах української жінки сьогодні - біль, розпач, втрата й водночас неймовірна сила. Поряд з тотальним горем навколо українські жінки здатні жити, відчувати, творити, будувати, відновлювати, допомагати, волонтерити, займатись бізнесом, опікуватись, відстоювати себе й інших.
До «Міжнародного дня боротьби за права жінок і міжнародний мир» хочемо вшанувати ЖІНОК нашої громади, які втратили найцінніше – своїх рідних і близьких на війні. Війні за право бути вільним, незалежним, проживати в мирі й безпеці. Подивіться в їх очі, почитайте їх історії, спробуйте осягнути масштаб їх болю та горя, і вкотре зрозумійте ціну нашого життя!...
Юлія Іванова проживає у Богданівці Суботцівської громади, має турботливого та люблячого чоловіка. Разом вони виховали сина Івана, який був справжнім патріотом, вправним військовим. Іван загинув під час виконання бойового завдання.
Пані Юлія розповіла про своє життя та тяжку материнську долю.
Юлія Миколаївна Іванова народилася 25 грудня 1979 року у Богданівці. Тут навчалася і зростала. З дитинства допомагала мамі по господарству, особливо подобалося доглядати за квітами. Жінка і зараз із задоволенням вирощує квіти: кімнатні та садові. Найбільше любить троянди та лілії.
Після закінчення Богданівської школи у Знам’янському професійному технічному училищі здобула спеціальність кухаря-кондитера. Зустріла своє кохання та вийшла заміж. Народився син Іван. Коли дитині виповнилося 2,5 роки, вони з чоловіком розлучилися. Не зійшлися характерами.
У 2004 році Юлія зустріла свою долю. Володимир Іванов став її чоловіком та батьком для сина, виховував його як рідного. Він працює енергетиком у Знам’янці, а Юля - черговою по переїзду у ПЧ -10.
“Мій чоловік дуже гарна та совісна людина, я з ним щаслива. У нас є любов, розуміння, все що потрібно для щасливих стосунків. Я повністю захищена. Мій чоловік - моя стіна та моя опора. Ми з ним єдине ціле, як говорять у народі: “куди голка туди й нитка…”
Вони придбали будинок у Богданівці, облаштували й жили щасливо, поки не прийшла війна і не забрала сина у батьків. Війна додала гіркого присмаку полину у життя цієї родини та розділила його на “до” та “після”.
“Івану з дитинства подобалася військова справа, мріяв стати військовим офіцером, побувати в гарячих точках, захищати людей. Навіть іграшки завжди обирав на військову тематику”, - розповідає жінка..
“Загартовувався, займався фізичним розвитком, готувався до військового життя ще з дитинства. У армію служити пішов у 18 років, потрапив у десантно-штурмові війська. За зразкову службу та відданість своїй справі отримав краповий берет. У 2021 році підписав контракт у 3-й Окремий полк спеціального призначення імені князя Святослава Хороброго. За відповідальне ставлення до обов’язків його відправили на навчання у Бердянськ. Він пройшов курс спецпризначенця розвідки. Має багато медалей та нагород.
24 лютого 2022 року він зателефонував нам і сказав, що почалася війна… Він тоді ще був на навчанні у Бердянську. Їх перекинули у Київську область. Там були важкі бої, з його батальйону тільки він залишився живим, тоді йому пощастило… Його привезли у Кропивницький і ми змогли з ним поспілкуватися всього 20 хвилин, встигли речі передати і обійнятися… Потім були важкі завдання та бої у військах спецпризначення по різних напрямках: Авдіївка, Бахмут, Херсон, Миколаїв.
Іван отримав поранення, але пробув у госпіталі всього 6 днів, не долікувався і залишив лікувальний заклад, бо він потрібен був побратимам. Сказав, що нехай лікуються більш тяжкі хлопці, а йому потрібно воювати…
Коли він йшов на чергове завдання, він завжди нам телефонував, що декілька днів його не буде. 18 травня ввечері зателефонував і сказав нам: “Мамо, тато, я йду на завдання, бережіть себе…”
20 травня нам зателефонували з його частини й сказали, що він зник безвісти разом з іншими побратимами.Потім сказали, що вони всі загинули, згоріли у БТРі від влучення ворожої артилерії.
Потім була ДНК експертиза, тіло неможливо було впізнати, тож ми забрали й поховали його. Але дотепер я не вірю, що це мій Іван. Він був досить досвідченим, навчав інших військових, і іноземців також. Я чекаю, що він все-таки повернеться. Мій син, ще змалечку, говорив пророчі речі, які завжди збувалися.
Він обіцяв повернутися і я буду чекати…”
“Бажаю всім матерям та жінкам дочекатися своїх синів, чоловіків, доньок. Нехай швидше закінчиться війна та прийде мир на Україну. Бажаю всім безхмарного та вільного від ракет неба, щастя та любові!”, - побажала пані Юлія.
текст - Олена ТРИГУБЕНКО, фото - Юлія Беркут
Матеріали підготовлено на замовлення ГО «Креативний простір Суботцівської громади «Інсайд» в ході реалізації локального проєкту «Молодь Суботцівської територіальної громади – амбасадори миру та безпеки» та в межах Проєкт "Зміцнення потенціалу молодіжних та жіночих ОГС у розбудові та підтримці миру" реалізується у співпраці зі структурою ООН Жінки в Україні та за підтримки Уряду Норвегії.
Коментарі
Ще нема коментарів до цього матеріалу. Будьте першим!Що мені дасть реєстрація?