Своє продовження бачу в онуках
В умовах повномасштабного вторгнення в очах української жінки сьогодні - біль, розпач, втрата й водночас неймовірна сила. Поряд з тотальним горем навколо українські жінки здатні жити, відчувати, творити, будувати, відновлювати, допомагати, волонтерити, займатись бізнесом, опікуватись, відстоювати себе й інших. До «Міжнародного дня боротьби за права жінок і міжнародний мир» хочемо вшанувати ЖІНОК нашої громади, які втратили найцінніше – своїх рідних і близьких на війні. Війні за право бути вільним, незалежним, проживати в мирі й безпеці. Подивіться в їх очі, почитайте їх історії, спробуйте осягнути масштаб їх болю та горя, і вкотре зрозумійте ціну нашого життя!...
Тетяна Валєєва проживає у Богданівці Суботцівської громади, виховала трьох дітей, має шестеро онуків. 2023 рік приніс чорні сторінки в її книгу життя. 20 травня 2023 року, під час виконання військового обов’язку біля населеного пункту Григорівка Донецької області, загинув її син Антон Валєєв, а 8 грудня помер чоловік.
“Після втрати сина, ніби чорні сутінки нависли наді мною. Життя зупинилося. На зміну ранку приходив день, руки ні до чого не здіймалися, думки плуталися в голові, а пекучий біль розривав душу. Ночі тягнулися безкінечністю, здавалося, що мене немає, ніби розчинялася у темряві, тільки чула стукіт свого серця, яке калатало від безпорадності”, - розповідає Тетяна.
На долю жінки випали складні випробування. Не встигла оговтатися від втрати сина, як помер чоловік.
“Чому доля така жорстока до мене, я ж ні в чому не завинила, жила з законами добра і справедливості, працювала, виховувала дітей”, - сама у себе запитує жінка.
Народилася Тетяна 25 березня 1970 року в селі Злинка Маловисківського району. Ще в дитячі роки з мамою переїхала до села Суботці. Жінка виховувала трьох дітей сама. Тетяна була в сім’ї старшою, тож рано подорослішала і допомагала мамі по господарству. А коли закінчила 8 класів пішла працювати дояркою в місцевий колгосп. Тетяні на той період було всього 16 років.
“Скільки себе пам’ятаю працювала тяжко. Мама була дояркою, вона й навчила мене доїти корів. Вставала ще до сходу сонця, і о п’ятій ранку вже була на роботі. Треба було корів подоїти, молоко здати, потім поверталася додому. Там теж була своя робота: їсти приготувати, господарство чималеньке утримували – корова, свині, гуси, качки, кури, город обробити, потім знову - на зміну. Поверталася додому пізно ввечері. Але мені все вдавалося, роботи не боялася, все встигала. Дояркою пропрацювала до 2002 року, а далі колгоспу не стало, довелося роботу шукати в інших містах. З чоловіком Сергієм виховували трьох дітей, двох доньок: Вікторію та Дар’ю та сина Антона. Треба було забезпечити їх усім необхідним, тому коли роботи в селі не стало, їздили на заробітки разом. Діти були з бабусею”, - згадує Тетяна.
Сергій працював на заводі зварювальником, потім у колгоспі розвозив корма на свинофермі. Пізніше родина переїхала у село Богданівку. Діти виросли. Доньки вийшли заміж, Антон одружився, все було добре. Тільки жити та радіти онукам, але війна змінила життя родини назавжди.
“Антон був дуже гарним сином, щирим, добрим, відповідальним. Його не потрібно було просити про допомогу, завжди турбувався про нас та підтримував. Антон народився 11 січня 1995 року. Навчався у Суботцівській школі, а 9 клас закінчив вже у Богданівській школі. У Знам’янському училищі здобув професію.
У 2015 році Антона призвали на строкову військову службу, яку проходив у Києві, його зарахували до президентського полку. Отримав звання сержанта. Після армії працював на різних роботах, був цілеспрямований, хотів всього у житті досягти сам, власним трудом. Закохався, одружився. З дружиною Юлею у Суботцях облаштовували власне житло, мріяли про майбутнє. Але війна все змінила. У перші дні повномасштабного вторгнення Антон зразу ж пішов до військкомату. Він мені тоді сказав: “Мамо, я сидіти не буду, я піду захищати свою країну, свою родину”, - згадує жінка.
5 березня 2022 року Антона мобілізували до лав Збройних Сил України. Він був старшим водієм розвідувального взводу №1 стрілецького батальйону 56 бригади. Перебував у Бахмуті.
“27 січня 2023 року у Антона народився син Марк, а 20 травня Антон загинув. Не встиг він натішитися сином, прожити щасливі роки з дружиною. 8 грудня помер мій чоловік. Я не знала, як мені далі жити. Доньки підтримували, як могли. 17 грудня Вікторія народила доньку Варвару. А 29 січня 2024 року Дар’я народила сина Лева. Маю старших онуків: Мілані 10 років, Настуні – 9 років, Глєбу – 7 років. У Вікторії троє дівчат, у Дар’ї два сина, у Юлі - Марк. Вони – це мій сенс життя, моє продовження. Вони дають мені силу жити далі”, - розповідає жінка.
текст - Катерина Матко, фото - Юлія Беркут
Матеріали підготовлено на замовлення ГО «Креативний простір Суботцівської громади «Інсайд» в ході реалізації локального проєкту «Молодь Суботцівської територіальної громади – амбасадори миру та безпеки» та в межах Проєкт "Зміцнення потенціалу молодіжних та жіночих ОГС у розбудові та підтримці миру" реалізується у співпраці зі структурою ООН Жінки в Україні та за підтримки Уряду Норвегії.
Коментарі
Ще нема коментарів до цього матеріалу. Будьте першим!Що мені дасть реєстрація?