Цей біль неможливо терпіти, але потрібно жити далі…
В умовах повномасштабного вторгнення в очах української жінки сьогодні - біль, розпач, втрата й водночас неймовірна сила. Поряд з тотальним горем навколо українські жінки здатні жити, відчувати, творити, будувати, відновлювати, допомагати, волонтерити, займатись бізнесом, опікуватись, відстоювати себе й інших.
До «Міжнародного дня боротьби за права жінок і міжнародний мир» хочемо вшанувати ЖІНОК нашої громади, які втратили найцінніше – своїх рідних і близьких на війні. Війні за право бути вільним, незалежним, проживати в мирі й безпеці.
Подивіться в їх очі, почитайте їх історії, спробуйте осягнути масштаб їх болю та горя, і вкотре зрозумійте ціну нашого життя!
Нелегка доля Євгенії Бєлкіної з Новороманівки вражає своєю трагічністю, але донька та онуки дають сили жити далі. Вона розповіла про свій нелегкий життєвий шлях та гіркий досвід втрат близьких людей.
Євгенія Яківна Бєлкіна народилася у Молдавії 22 червня 1966 року. Переїхали на Україну коли, вона закінчила 8 класів. ЇЇ батька відправили у відрядження і вони вирішили переселитися у Знам’янку.
“Коли закінчила навчання у школі, відразу пішла працювати у ПМС 63 на залізницю. Мені було 18 років, коли я вийшла заміж. Чоловік був старшим на 10 років, ми разом працювали, так ми познайомилися, одружилися і почалося наше спільне сімейне життя. Не щасливою виявилася моя жіноча доля. Народився син, але помер під час пологів. Розпочалася чорна смуга у нашому житті. Потім народилася донька, коли їй було 11 місяців, вона тяжко захворіла на запалення легенів і також померла.
Потім отруївся чоловік і його не врятували. Я залишилася сама. Працювала та жила з надією на майбутнє зі страшними спогадами про минуле своє життя.
Одного разу поїхала до сестри у Новороманівку на гостину і зустріла свого другого чоловіка Сергія. Я пішла допомогти сестрі на фермі, Сергій працював на тракторі і ми там познайомились. Потім одружились. У 1988 році у нас народилася донька, але вона померла, коли їй виповнилося 4,5 місяці, чорна смуга мене не покинула і на цей раз. Врешті доля змилостивилася і в 1991 році подарувала мені донечку Оксану, яка є моєю опорою і розрадою у житті. Потім через рік у нас народився син Микола, а у 1996 році - син Сергій.
Все було добре, якби не війна. Сини пішли воювати. Сергій ще у 2018 році пішов в АТО, отримав 3 контузії, коли розпочалося повномасштабне вторгнення він відразу відправився на Передову. Він загинув 30 травня під час виконання бойового завдання у селищі Метьолкіне під Сєвєродонецьком, обставини його загибелі досі з’ясовуються. Він не дожив до свого 26-річчя всього 9 днів…Поховали Сергія у рідному селі у Новороманівці.
Через 11 місяців 3 травня 2023 року під Бахмутом загинув і мій старший син Микола. Був артобстріл і міна залетіла до нього в окоп, він загинув від множинних осколкових поранень. 4 травня його забрали з поля бою, а 10 травня ми його поховали.” – розповіла про своє нелегке життя та страшні втрати Євгенія Яківна.
“У мами я одна залишилася, всі рішення приймаємо спільно. Вона жити не хотіла. Я взагалі хотіла також піти воювати, бо втрата братів була дуже важкою. Але в мене підростають два синочки і мені потрібно їх виховувати. Вони дуже схожі на своїх загиблих дядьків. Старший син схожий на Колю, такий же врівноважений і спокійний, а менший - копія Сергія. Разом з мамою ми переживаємо нашу тяжку втрату найрідніших людей“, – розповіла донька Євгенії Оксана.
текст - Олена ТРИГУБЕНКО, фото - Юлія Беркут
Матеріали підготовлено на замовлення ГО «Креативний простір Суботцівської громади «Інсайд» в ході реалізації локального проєкту «Молодь Суботцівської територіальної громади – амбасадори миру та безпеки» та в межах Проєкт "Зміцнення потенціалу молодіжних та жіночих ОГС у розбудові та підтримці миру" реалізується у співпраці зі структурою ООН Жінки в Україні та за підтримки Уряду Норвегії.
Коментарі
Ще нема коментарів до цього матеріалу. Будьте першим!Що мені дасть реєстрація?